Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК України). Науково-практичний коментар.

1. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

2. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

3. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 11 Цивільного процесуального кодексу України

1. Диспозитивність (від лат. Dispono - розпоряджаюся) - це надання особам, які беруть участь у справі, можливості вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд.

Зміст принципу диспозитивності розкривають через такі положення:

- хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це;

- особа, якій належить право, може від нього відмовитися;

- нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі;

- суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом;

- сторона може розпорядитися об'єктом процесу.¹

2. Диспозитивність діє в усіх стадіях процесу. В стадії відкриття провадження диспозитивність виявляється в тому, що судове провадження виникає на підставі звернення позивача до суду. З власної ініціативи суд відкрити провадження не може в будь-якому випадку. Звернення до суду - це право, а не обов'язок особи. Більше того, особа, яка звернулася до суду, може у будь-який час відмовитися від позову, змінити підставу або предмет позову. Навіть маючи на руках рішення суду і виконавчий лист, особа може не вимагати його виконання.

Диспозитивність характеризує процесуальне становище не лише позивача, але й інших осіб, які беруть участь у справі. Так, відповідач самостійно вирішує визнавати позов чи заперечувати проти нього, чи подавати зустрічний позов; третя особа самостійно вирішує вступати в процес чи ні.

В окремих випадках, прямо передбачених законом, право на звернення до суду певної особи може бути реалізовано іншими особами (ч. 2 ст. 3 ЦПК). Але якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду (ч. 3 ст. 46 ЦПК). Таким чином і в цих випадках потрібне так би мовити "пасивне" бажання особи, в інтересах якої подано заяву, реалізувати право на судовий захист.

3. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. При цьому слід враховувати, що ЦПК містить кілька обмежень з цього правила. Так, суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч. 5 ст. 174 ЦПК), якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (ч. 4 ст. 174 ЦПК), суд не визнає мирової угоди у справі, в якій одну із сторін представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє (ч. 6 ст. 175 ЦПК), апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення (ст. 303 ЦПК) тощо. Ці норми є гарантіями судової охорони прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі.

Розпорядження правами щодо предмета спору повинно здійснювати з урахуванням меж здійснення цивільних прав, що передбачені ст. 13 ЦК, а саме в межах, передбачених законом та у встановленій законом процесуальній формі; без порушення прав інших осіб, без завдання шкоди довкіллю або культурній спадщині; без наміру завдати шкоди іншій особі; з додержанням моральних засад суспільства.

Право розпорядитися своїми правами щодо предмета спору мають всі особи, які беруть участь у справі, за умови, що вони мають цивільну процесуальну дієздатність. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

4. У ч. 3 коментованої статті закріплено норму, яка є гарантією охорони прав та інтересів осіб, які не мають повної дієздатності і внаслідок цього не беруть участі в процесі безпосередньо. Представництво інтересів таких осіб покладається на їх законних представників. Законні представники повинні діяти добросовісно, розумно, в інтересах тих, кого вони представляють, та не перевищувати своїх повноважень.

Оцінка дій законного представника щодо їх відповідності чи невідповідності інтересам підопічного здійснюється судом, а тому є суб'єктивною. На нашу думку, суд повинен оцінювати як окремі дії, так і діяльність представника в суді загалом (як систему певних дій), а також надавати значення бездіяльності представника.

Коментована норма передбачає обов'язок суду залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, лише у випадку, коли дії законного представника інтересам підопічного суперечать. Тому в ухвалі про залучення відповідної особи суд повинен був би зазначити, які саме дії представника суперечать інтересам підопічного. Такими діями можуть бути, наприклад, подання заяви про відмову від обґрунтованого позову, визнання необґрунтованого позову, визнання певних фактів, які не підтверджуються іншими доказами.

Разом з тим, суд може залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб для охорони прав неповнолітніх та підопічних і в тому випадку, коли дії законних представників хоч і не суперечать їх інтересам, але дають суду підстави сумніватися в добросовісності або компетентності представника, або у разі його пасивності, або коли позиція кількох законних представників (наприклад матері і батька) не збігається. Наприклад, якщо у суду є підстави вважати, що законний представник діє у змові з іншою стороною з метою обійти передбачені законом гарантії прав дитини. Залучення відповідного органу в процес з цих мотивів є правом, а не обов'язком суду. При цьому важливо, що в ухвалі суд не зобов'язаний мотивувати, які саме дії законного представника суперечать інтересам підопічного, а може обмежитися лише загальними фразами про необхідність створення умов для захисту його інтересів.

Залучення в процес інших осіб, передбачених у коментованій нормі, не є заміною законного представника, і вони беруть самостійну участь в процесі поряд із законним представником.