Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК України). Науково-практичний коментар.

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 61 Цивільного процесуального кодексу України

1. Обов'язок щодо доказування не є безмежним. Коментована стаття встановлює три групи обставин, від доказування яких звільняються сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Це обставини, визнані сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі (ч. 1), загальновідомими (ч. 2) та преюдиційними (ч. 3 та 4).

2. Визнання - це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинна доводити друга сторона чи інші особи.

Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Визнання певної обставини звільняє від обов'язку її доказування лише тоді, коли її визнали інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Якщо хоча б хтось з числа цих осіб, які беруть участь у справі обставину не визнає, вона потребує доказування.

Як зазначено у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України N 2 від 12.06.2009 р. "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції", в ході розгляду справи сторона може відмовитися від визнання нею чи її представником певних обставин, довівши належними та допустимими доказами, що ці обставини було визнано внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. При доведеності причин відмови від визнання обставин суд постановляє ухвалу, яка не підлягає оскарженню, після чого такі обставини доводяться у загальному порядку. Зокрема, це означає, що іншій стороні у справі може бути надано право надати докази, які своєчасно не було надано унаслідок попереднього визнання обставини щодо її підтвердження чи заперечення.

Разом з тим слід звернути увагу, що відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 130 ЦПК в попередньому судовому засіданні суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. Інших осіб, які беруть участь у справі, окрім сторін, у цій нормі не згадано. Тому можливим є також висновок, що для звільнення від доказування достатньо визнання обставини лише сторонами.

Визнання здійснюється в попередньому або в судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Не вважається визнанням обставини мовчання.

Визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не означає згоду того, хто цю обставину визнав, із запропонованою оцінкою цієї обставини. Так, наприклад, відповідач може визнавати факт заподіяння шкоди здоров'ю позивача, але може покликатися на зовсім інші, ніж позивач, причини заподіяння такої шкоди (наприклад, на необхідну оборону).

Визнання обставини не можна ототожнювати із визнанням позову.

Більш детальна інформація про визнання міститься у коментарі до статті 62 Кодексу.

3. Частина 2 коментованої статті визначає, що не потребують доказування обставини, визнані судом загальновідомими. Загальновідомими є обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об'єктивність їх існування очевидна. Це в основному не дії, а події²³.

Загальновідомі обставини поділяються на всесвітньо відомі (наприклад столиці держав, географічні назви), відомі на території певної держави (наприклад, національні свята, історичні події, прізвища керівників держави) та локальні, тобто відомі на обмеженій території (наприклад, місцезнаходження органів місцевого самоврядування, назви вулиць).

Не можуть вважати загальновідомими обставинами не факти, а їх оцінки, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб, а також обставини, які хоч і відомі широкому колу осіб, але які не мають об'єктивного існування.

Загальновідомі обставини не потребують доказування незалежно від згоди сторін, оскільки вони достеменно відомі суду.

Загальновідомість конкретних обставин суд повинен визнати. Для того щоб суд це питання розглянув, зацікавлена особа та на яку покладається тягар доказування цієї обставини повинна подати клопотання про визнання певної обставини загальновідомою. Клопотання вирішується ухвалою суду про визнання обставини загальновідомою. Така ухвала оскарженню не підлягає.

4. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Суб'єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням чи вироком суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови:

- обставина встановлена судовим рішення. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у двох формах: у формі ухвали і у формі рішення. Тому преюдиційне значення мають обставини, встановлені як рішенням, так і ухвалою суду. Обставини, встановлені рішеннями інших органів, потребують доказування на загальних підставах;

- судове рішення набрало законної сили;

- у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі. Пленум ВС України у п. 7 постанови N 14 від 18.12.2009 р. наголошує, що особи, які не брали участь у цивільній, господарській чи адміністративній справі, в якій судом ухвалене відповідне судове рішення, мають право при розгляді іншої справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цим судовим рішенням. У такому випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів. Тобто якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається. Тому не можуть мати преюдиційного значення рішення суду в тотожних за фабулою справах, але за позовом іншого позивача або за участю додаткового співвідповідача. Тому, якщо сторона хоче обійти цю норму, вона може це зробити шляхом залучення у процес додаткового відповідача або третьої особи.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Заслуговує на увагу той факт, що згідно з ч. 3 даної статті преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі.

Важливим у цій статті є те, що преюдиційними також є рішення господарських та адміністративних судів. Пленум ВС України у п. 7 постанови N 14 від 18.12.2009 р. роз'яснив, що під судовим рішенням у ч. 3 ст. 61 ЦПК України слід розуміти будь-яке судове рішення, яким справа вирішується по суті, яке ухвалює суд у порядку цивільного (рішення, в тому числі і заочне, ухвала, судовий наказ), господарського та адміністративного судочинства.

В науковій літературі наголошується, що не всі ухвали, які набрали законної сили, можуть мати преюдиціальне значення для справи. Д. Д. Луспеник наводить такі приклади. Відповідач, заперечуючи проти позову, може посилатися на встановлений ухвалою суду, що набрала законної сили, факт відмови позивача від позову, який є пред'явлений повторно. Така ухвала має преюдиціальне значення, в силу якої суд повинен відмовити у відкритті провадження або закрити провадження у справі. Але не може вважатися преюдиційною ухвала суду про повернення позову (наприклад, унаслідок визнання позову неподаним), оскільки спеціальна норма передбачає право позивача на повторне звернення до суду із заявою, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви²⁴.

З точки зору тактики процесу, покликатися на преюдиційні обставини не завжди доцільно, адже у разі скасування рішення, яке встановлює преюдицію, виникають підстави для перегляду за нововиявленими обставини усіх тих рішень, які цю преюдицію використали. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 361 ЦПК підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами є скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду. Тому якщо рішення, яким встановлені певні обставини, має недоліки і є загроза його скасування, то на нього краще не покликатися, а доводити потрібні обставини в загальному порядку.

5. Що ж до преюдиційності обставин, встановлених вироком у кримінальній або постановою у справі про адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, то відповідно до ч. 4 коментованої статті вони будуть обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Усі інші обставини, в тому числі розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, повинні бути доведені сторонами, та іншими особами, що беруть участь у справі в загальному порядку.

6. Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення передбачено для справ про захист прав споживачів. Відповідно до ст. 25 Закону України "Про захист прав споживачів" об'єднання споживачів мають право, зокрема, звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов'язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів.

Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов'язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.