1. До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

2. Законом щодо окремих видів господарських зобов'язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань.

3. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.

4. Виходячи з конкретних обставин, суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.

5. Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.

6. Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання.

7. Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах, визначається відповідними суб'єктами господарювання - господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності.

Коментар:

1. Частина 1 ст. 225 ГК певною мірою дублює положення ч. 2 ст. 224 ГК, втім конкретизує ці положення, зазначаючи дещо інший склад збитків, розкриває зміст кожного конкретного виду збитків, а також вперше згадує про таку складову збитків, як матеріальна компенсація моральної шкоди.

Аналізуючи положення частини першої цієї статті, слід враховувати, що і в Цивільному, і в Господарському кодексах, в інших законодавчих актах при визначенні складу збитків вживаються різні терміни, тому правильне їх розуміння має істотне значення для правозастосування.

Що стосується реальних збитків, то в законодавстві використовуються такий термін, як "фактична шкода", близьким до цього терміну є термін "фактично заподіяна шкода", зустрічається також термін "фактичні збитки", "прямий збиток". У більшості випадків ці поняття повинні тлумачитись як синонім поняття реальних збитків, тобто витрат, зроблених управненою стороною. Відносно неодержаних доходів законодавець використовує також такі терміни, як втрачена вигода, упущена вигода, неодержаний прибуток. Використання в законодавстві різних термінів-синонімів, які по суті позначають одні й ті ж правові явища і зазвичай не впливають на визначення обсягу прав та обов'язків сторін відповідних правовідносин, розглядається як несуттєве.

Втім, незважаючи на те, що самі по собі терміни не є правовими нормами і не встановлюють прав та обов'язків суб'єктів, окремі терміни можуть розглядатися як такі, що визначають або межі застосування відповідних положень законодавства, або зміст та обсяг прав та обов'язків суб'єктів, або зміст та обсяг санкцій, які підлягають застосуванню. Тому рекомендується у кожному конкретному випадку з'ясовувати конкретний зміст, який вкладається у відповідний термін (див.: Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України. - Київ, РЕФЕРАТ, 2005, с. 21).

Вищий господарський суд України звертає увагу господарських судів на необхідність при вирішенні спорів про стягнення заподіяних збитків перш за все з'ясовувати правові підстави покладення на винну особу цієї майнової відповідальності, з тим щоб відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору, від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (п. 1 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 01.04.94 р. N 02-5/215 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди").

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включається вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства. Вартість втраченого майна повинна визначатися з урахуванням його зношеності, але зношеність пошкодженого майна враховується при відшкодуванні збитків лише у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості.

Вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна може бути включена до складу збитків за умови, що вона буде визначена відповідно до вимог законодавства, яких чимало передбачено в спеціальних законодавчих актах.

Конкретний склад збитків передбачений також у відповідних статтях Господарського і Цивільного кодексів, у законах та інших нормативних актах.

Розуміння самого майна, його втрати та пошкодження цілком справедливо пропонується тлумачити в самому широкому смислі і розглядати ці складові збитків в кожній конкретній справі з урахуванням конкретних фактичних обставин.

Понесені витрати можуть бути самими різноманітними, оскільки шкода (збитки) визначається виходячи не із змісту самого порушення, а з характеру наслідків порушення договірного зобов'язання, тому що одне й те ж порушення (наприклад, недопоставка) може викликати різні наслідки (зменшення обсягу виробництва, зниження якості продукції та інші), так само різні порушення можуть викликати одні й ті ж наслідки. Якщо потерпілій стороні завдано шкоду (збитки) декількох видів, то шкода (збитки) повинна розраховуватися по кожному виду окремо (а також окремо доводитися відповідними доказами з обґрунтованим розрахунком і правовим обґрунтуванням), а отримані результати повинні підсумовуватися. Приблизний перелік видів збитків, які викликають найбільш поширені порушення договірних зобов'язань, із систематизацією порушень господарських договорів зазначений Тимчасовою методикою визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушеннями господарських договорів, схваленою Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21.12.90 р.

Найбільш поширеним видом збитків є додаткові витрати, понесені стороною: їх перелік передбачений п. 2 ч. 1 ст. 225 ГК. Найчастіше вони виникають саме в процесі застосування потерпілою особою заходів по забезпеченню захисту своїх порушених прав. У Господарському кодексі наводиться лише приблизний, невичерпний перелік збитків, які можуть бути відшкодовані як додаткові витрати, що розглядається як суттєва перевага у порівнянні з Цивільним кодексом. Втім хоча Господарський кодекс і передбачає відшкодування будь-яких витрат, але, на відміну від Цивільного кодексу, він не передбачає відшкодування витрат, які особа мусить зробити для відновлення свого порушеного права (так званих передбачуваних, або потенційних, або майбутніх збитків, які новим Цивільним кодексом віднесені до реальних або позитивних збитків, що розширило поняття позитивних збитків і є новелою Цивільного кодексу). Ця суттєва розбіжність з Цивільним кодексом у господарських правовідносинах повинна вирішуватися на користь Господарського кодексу. Таким чином, витрати, які особа мусить зробити для відновлення свого порушеного права (так звані "майбутні передбачувані збитки"), підлягають відшкодуванню лише в межах цивільно-правової відповідальності. За Господарським кодексом підлягають стягненню витрати, які фактично понесені на день пред'явлення позову. Витрати, які позивач може понести або понесе в майбутньому (так звані майбутні передбачувані витрати, наприклад нараховані, але не сплачені штрафні санкції, нарахована, але не сплачена заробітна плата тощо), за Господарським кодексом на відміну від Цивільного кодексу не підлягають стягненню за цими позовними вимогами. Втім за позивачем завжди залишається право пред'явити позов про стягнення цих збитків в майбутньому, після того як вони будуть фактично понесені.

Додаткові витрати здійснюються кредитором в зв'язку з неправомірними діями боржника і за своєю суттю теж являють собою втрату його майна, тобто грошей.

Слід враховувати, що саме невиконання зобов'язання за договором не може розглядатися як реальна шкода, тому сума основного боргу не повинна включатися до складу збитків.

Змішувати поняття суми основного боргу із збитками не можна, тому що порядок примусового стягнення суми основного боргу і збитків суттєво відрізняється, і перш за все тим, що основний борг стягується згідно з правилами щодо виконання господарських зобов'язань, а збитки стягуються відповідно до правил про відповідальність.

Як додаткові витрати можуть розглядатися, наприклад, відсотки, сплачені банку за користування кредитом, отриманим від банку під відсотки для перерахування попередньої оплати за належну до поставки продукцію, якщо постачальник не виконав зобов'язання щодо поставки і не повернув ці кошти. Відшкодування сплачених банку відсотків як завданих кредиторові збитків має право вимагати від несправної сторони потерпіла сторона за договором, яка повинна довести, що ці збитки завдані кредиторові саме невиконанням боржником зобов'язання за договором.

Що стосується відшкодування таких витрат, як штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, безспірною є можливість відшкодувати за рахунок порушника штрафні санкції, які сплачені кредитором іншим особам за порушення своїх цивільно-правових зобов'язань. Відшкодуванню підлягають ті суми неустойки, штрафу, пені, що фактично сплачені кредитором, а не ті, які кредитор має сплатити відповідно до чинного законодавства або договору. Втім немає єдиної думки щодо можливості включення до складу збитків, що підлягають стягненню з боржника, штрафних санкцій, сплачених потерпілою стороною за невиконання своїх зобов'язань, які випливають з адміністративних, фінансових. податкових та інших правовідносин. Підтримуємо думку про те, що до складу реальної шкоди можуть входити і відповідно можуть стягуватися як збитки податки, збори та інші обов'язкові платежі в бюджети, інші публічно-правові платежі за умови, що вони є витратами, понесеними у зв'язку з порушенням договору. Такий підхід обґрунтовується тим, що правопорушник зобов'язаний відшкодувати будь-які витрати незалежно від їх правової природи, якщо вони здійснені потерпілою стороною внаслідок порушення її права. Визначальним моментом для віднесення публічно-правових платежів до складу збитків повинен бути доведений причинний зв'язок цих платежів з невиконанням зобов'язання боржником.

Таким чином, як загальне правило законодавець передбачає можливість відшкодування всіх збитків, які знаходяться в причинному зв'язку з порушенням зобов'язання другою стороною, щоб жодний несприятливий майновий наслідок порушення договору не опинився поза меж збитків, що підлягають відшкодуванню. Зазначення в законі елементів складу збитків не створює обмежень для покриття майнових витрат від порушення договору і не суперечить принципу повної компенсації всіх збитків. Мета закріплення в законі складу збитків вбачається в тому, щоб охопити всі можливі несприятливі майнові наслідки, завдані порушенням договору. Крім того, визначення їх поелементного складу (структури), по суті якісна характеристика збитків, дозволяє більш повно розкрити поняття збитків, а з практичної точки зору допомагає виявити, обґрунтувати і обчислити збитки, скласти методики доведення і розрахунку збитків. Водночас необхідно враховувати, що відшкодуванню підлягають не будь-які витрати управненої сторони, які складають реальну шкоду, а лише так звані вимушені, необхідні, "корисні" витрати, тобто витрати, які є дійсно необхідними, мінімальними за даних умов, в даній конкретній ситуації, щоб усунути наслідки невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (вчинення господарського правопорушення). До таких витрат відносять також витрати, які були понесені з метою запобігти збиткам або зменшити їх розмір. Втім витрати на реалізацію цих заходів не повинні перевищувати самих збитків, у протилежному разі вони підлягають відшкодуванню лише в межах понесених збитків. Не підлягають відшкодуванню витрати, які дійсно були зроблені, але з перевищенням їх нормально допустимого рівня.

Крім того, в Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.), яка є частиною національного законодавства України в силу ст. 9 Конституції України і положення якої застосовуються до відносин, що складають її предмет, переважно перед нормами українського національного законодавства (ст. 1 Віденської конвенції, ч. 2 ст. 10 ЦК України), передбачено застереження, згідно з яким збитки, що підлягають відшкодуванню, понесені внаслідок порушення договору (які за Конвенцією також включають у себе як прямі збитки, так і втрачену вигоду), не можуть перевищувати шкоди, яку сторона, що порушила договір, передбачувала або повинна була передбачувати в момент укладення договору як можливий наслідок його порушення, враховуючи обставини, про які вона в той час знала чи повинна була знати (ст. 74 Конвенції).

Відповідно до Віденської конвенції аналогічне застереження зроблено у ст. 7.4.4 Принципів УНІДРУА. Основна мета такого підходу полягає в тому, щоб сторона, яка не виконала договірні зобов'язання, не була обтяжена компенсацією шкоди, яку вона ніколи б не могла передбачити в момент укладення договору і ризик настання якої вона могла б покрити страхуванням.

Слід враховувати, що правове регулювання збитків не вичерпується лише цивільно-правовими і господарсько-правовими нормами. Важливого значення в роботі з відшкодування збитків має законодавство про бухгалтерський облік Так, виходячи з показників бухгалтерського балансу можна визначити господарську ситуацію, яка склалася в результаті порушення договору, виявити збитки та визначити їх склад, розмір, обґрунтувати розрахунок збитків. Що стосується порядку відшкодування будь-яких грошових витрат, то розмір виплачених позивачем сум повинен визначатися на підставі наданих ним даних (які підтверджують факт сплати відповідних грошових сум і призначення платежу), наприклад платіжних документів, які підтверджують сплату відповідних сум контрагентам, документів, що підтверджують виплату заробітної плати робітникам у випадку простою тощо).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню, входить неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, що зазнала збитків, мала право розраховувати в разі належного виконання зобов'язання другою стороною. Звертає увагу застосування в Кодексі для визначення цих збитків різних термінів: в ч. 2 ст. 224 ГК - це "не одержані доходи", в п. 3 ч. 1 ст. 225 ГК - "неодержаний прибуток (втрачена вигода)", їх зміст у Кодексі не розкривається. У Цивільному кодексі вживається термін "доходи, які особа могла б реально одержати ("упущена вигода") (ч. 2 ст. 22 ЦК). З економічної точки зору поняття "прибуток" і "доход" мають різний зміст, що знаходить відображення в бухгалтерському обліку. У податковому законодавстві доход і прибуток теж мають різне значення.

Згідно з пп. 3.1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" як об'єкт оподаткування прибуток визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку, визначених законом, і суму амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно із законом.

Збитки у формі втраченої вигоди відрізняються від реальних збитків тим, що якщо при витратах, втраті або пошкодженні майна характерним є зменшення наявного майна потерпілого суб'єкта господарювання, то втрачена вигода відображає той факт, що наявне в особи майно не збільшилося, хоча й могло б збільшитись, якби не було правопорушення.

У пункті 3 ч. 1 ст. 225 ГК зміст поняття "неодержаний прибуток" ("втрачена вигода") не розкривається, зазначається лише можливість відшкодування неодержаного прибутку, на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати в разі належного виконання зобов'язання другою стороною. Це визначення дає підстави віднести до втраченої вигоди всі доходи, які могла б одержати потерпіла сторона, якби господарське зобов'язання було виконано боржником належним чином. У Тимчасовій методиці неодержаний прибуток теж визначається залежно від характеру наслідків порушення договірного зобов'язання. Збитки у вигляді неодержаного прибутку зазвичай виникають у зв'язку із зменшенням обсягів виробництва або реалізації продукції (робіт, послуг), зміною асортименту виготовленої продукції (робіт, послуг), зниженням якості продукції (робіт, послуг), що виробляється, а по суті можуть з'явитися при невиконанні будь-яких господарських зобов'язань, у всіх видах договірних відносин.

Для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач, які - відповідач. Кредитор не повинен доводити вину боржника у порушенні зобов'язання. На нього покладений обов'язок доведення факту невиконання або неналежного виконання зобов'язання, прямого (безпосереднього) причинного зв'язку між порушенням зобов'язання (тобто неправомірними діями або бездіяльністю особи, яка заподіяла шкоду) і самими завданими збитками та обґрунтування їх розміру. Це правило базується на положеннях ст. 218 ГК.

Втім Цивільним кодексом передбачені певні додаткові умови відшкодування збитків у вигляді втраченої вигоди, або фактори, які впливають на розмір втраченої вигоди, які повинні враховуватися і учасниками господарських відносин. Так, відповідно до ч. 4 ст. 623 ЦК при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) повинні враховуватися заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання. Ця норма зобов'язує кредитора своєчасно отримувати докази щодо здійснення конкретних заходів для забезпечення отримання доходів (укладення відповідних договорів, підготовки виробничого обладнання, приміщень, складів тощо). Це положення орієнтує потерпілу сторону на необхідність доведення фактів, які б підтверджували, що потерпілий кредитор дійсно планував отримати відповідні доходи, все зробив для їх отримання, мав для цього всі можливості і неодмінно отримав би такий доход, якби договір був виконаний належним чином. При визначенні розміру втраченої вигоди повинні враховуватися тільки точні дані, які безспірно і достовірно підтверджують існування реальної можливості отримання грошових сум або іншого майна, в тому випадку, якби зобов'язання було виконане боржником належним чином. Її розмір повинен бути підтверджений обґрунтованим розрахунком, а також відповідними доказами. Тобто втрачена вигода розглядається як гарантований, безумовний і реальний доход. Методики розрахунку втраченої вигоди та визначення її розміру в Україні не існує, і законодавець не пов'язує право позивача на відшкодування збитків з методом (способом) їх розрахунку. Вищий господарський суд рекомендує господарським судам (хоча і в контексті вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності) у визначенні розміру збитків в частині упущеної вигоди виходити з показників, які звичайно характеризують доходи суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав, якими можуть бути: роздрібна ринкова ціна примірників творів та об'єктів суміжних прав; плата за відповідні види використання творів та об'єктів суміжних прав, яка звичайно застосовується; інші подібні показники. При цьому, як правило, не слід зважати на систему знижок чи пільг, яка застосовуються суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав в залежності від кількості придбаних примірників творів і об'єктів суміжних прав, ціни договору про розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності на твір і (або) об'єкт суміжних прав, інших критеріїв (рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. прав N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності", п. 32). Тягар доведення наявності і обґрунтування розміру втраченої вигоди покладається на позивача, який повинен довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Таким чином, незважаючи на те що неодержаний прибуток - це результат, який не наступив, вимоги про відшкодування збитків у вигляді втраченої вигоди теж повинні бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами на підкріплення реальної можливості отримання потерпілою стороною відповідних доходів у разі, якби друга сторона виконала свої зобов'язання належним чином.

У Цивільному кодексі також присутня норма (вона є новелою цивільного законодавства України), відповідно до якої якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим, ніж доходи, одержані особою, яка порушила право (ч. 3 ст. 22 ЦК). Це означає, що якщо порушник господарського зобов'язання отримав доходи внаслідок свого правопорушення (наприклад, в порушення укладеного раніше договору продав товар іншому покупцю за більш високою ціною), розмір упущеної вигоди, що має бути відшкодована потерпілій стороні в якості понесених збитків, не може бути меншим, ніж доходи, що отримав порушник зобов'язання. Ця норма сприяє захисту порушених прав кредитора і позбавляє боржника можливості збагатитися внаслідок порушення зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню, належить "матеріальна компенсація моральної шкоди", що також розглядається як відшкодування моральної шкоди. Матеріальна компенсація моральної шкоди є окремим видом збитків, які підлягають відшкодуванню в установленому законом порядку. За Цивільним кодексом відшкодування моральної (немайнової) шкоди є самостійним способом захисту цивільних справ (ч. 2 ст. 16 ЦК), у Господарському кодексі матеріальна компенсація моральної шкоди передбачена у складі збитків як самостійний вид збитків. Компенсацію моральної шкоди не можна ототожнювати з майновою відповідальністю, оскільки мета такої компенсації вбачається не в тому, щоб компенсувати грошові витрати потерпілої особи, а в тому, щоб компенсувати моральну шкоду шляхом матеріальної компенсації. У зв'язку з цим надзвичайно важливим є не тільки саме визначення моральної шкоди в контексті Господарського кодексу, а й визначення підстав, способу і розміру матеріальної компенсації моральної шкоди. З урахуванням вживання в Цивільному кодексі термінів "моральна" та "немайнова" шкода рекомендовано застосовувати термін "моральна шкода" виключно до фізичної особи, а термін "немайнова шкода" - щодо аналогічних втрат юридичної особи.

У Господарському кодексі поняття моральної шкоди (особливо стосовно учасників господарських відносин) відсутнє, втім визначення моральної шкоди міститься в деяких спеціальних законах. Наприклад, у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" моральна шкода зазначена як шкода, яку заподіяно особистим немайновим правам суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та яка призвела або може призвести до збитків, що мають матеріальне вираження (ст. 2). Відповідно до п. 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди" моральною визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав. Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 р. N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку із приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (п. 3). Чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких суб'єкт господарювання може вважати, що йому заподіяно моральну шкоду. Найбільш поширеними (по суті, найбільш типовими, характерними) випадками заподіяння моральної шкоди є розголошення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, які не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать ділову репутацію чи завдають шкоди інтересам особи (ст. 47 Закону України "Про інформацію"), порушення авторського права і суміжних прав (ч. 3 ст. 44 Закону України "Про авторське право і суміжні права"). Визначення змісту ділової репутації залежить від природи її суб'єкта. Ділову репутацію юридичної особи становить престиж її фірмового (комерційного) найменування, торговельних марок та інших належних їй нематеріальних активів серед кола споживачів її товарів та послуг. Грошовий еквівалент ділової репутації може бути виражений у формі гудвілу, визначення якого міститься в п. 1.7 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (інформаційний лист Вищого господарського суду України від 28.03.2007 р. N 01-8/184 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію", пп. 5, 6).

Приниженням ділової репутації суб'єкта господарювання (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської (підприємницької) діяльності, у зв'язку з чим знижується вартість його нематеріальних активів. Негативними наслідками приниження ділової репутації, формування негативної оцінки як ненадійного партнера може бути зменшення кількості потенційних контрагентів, що відповідно може призвести і до майнових втрат. Право на відшкодування моральної шкоди внаслідок приниження ділової репутації та на звернення до господарського суду з відповідними позовами мають всі підприємці - як фізичні, так і юридичні особи. Позови про захист ділової репутації слід відрізняти від позовів про відшкодування шкоди від недобросовісної та неправомірної реклами. Способи захисту від цих порушень передбачені Законом України "Про рекламу". На думку Вищого господарського суду, до вимог про відшкодування майнової чи моральної шкоди, завданої поширенням або розголошенням інформації, що порушує права чи інтереси іншої особи, застосовується загальна позовна давність тривалістю в три роки (п. 15 вищезгаданого інформаційного листа Вищого господарського суду). Втім до вимог про спростування недостовірної інформації, поміщеної в засобах масової інформації, застосовується спеціальна позовна давність в один рік (п. 2 ч. 2 ст. 258 ЦК).

На відміну від інших видів збитків моральна шкода підлягає компенсації тільки у випадках, передбачених законом, тому її застосування є обмеженим. Наприклад, Законом України "Про інформацію" передбачено як загальну норму відшкодування фізичним і юридичним особам і матеріальної, і моральної шкоди, завданої правопорушенням, вчиненим суб'єктом інформаційної діяльності. Втім органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації позбавлені права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди і вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації (ст. 49 Закону). Компенсація моральної шкоди може здійснюватися і в грошовій формі, і в іншій матеріальній формі компенсації, наприклад шляхом придбання товарів або надання послуг, що передбачено ч. 3 ст. 23 ЦК. У Цивільному і в Господарському кодексах не встановлені ані мінімальний, ані максимальний розміри компенсації моральної шкоди, тому остаточно це питання подається на розсуд суду. Цивільний кодекс пропонує визначати розмір грошового відшкодування моральної шкоди залежно від характеру правопорушення, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення (ч. 3 ст. 23 ЦК). Вищий господарський суд рекомендує визначати розмір компенсації моральної шкоди в залежності від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків, що виникли через порушення майнових прав позивача (п. 6 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. N 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди"). Втім можуть бути використані й інші критерії, наприклад у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої поширенням інформації, яка не відповідає дійсності, необхідно враховувати територію поширення відомостей, спосіб поширення інформації. Законом України "Про авторське право і суміжні права", наприклад, передбачено, що при визначенні розміру збитків, які мають бути відшкодовані особі, права якої порушено, а також для відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд зобов'язаний виходити із суті порушення, майнової і моральної шкоди, завданої особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, а також із можливого доходу, який могла б одержати ця особа (ст. 52). Вищий господарський суд звертає увагу господарських судів на необхідність застосування при вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди рекомендацій Пленуму Верховного Суду України, викладених у постанові від 31.03.95 р. N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" щодо необхідності перевіряти загальні підстави цивільно-правової відповідальності, відповідно до яких обов'язковому з'ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Зокрема, суд повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Заподіяна моральна (немайнова) шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені діями (бездіяльністю) інших осіб (пп. 5, 7 постанови Пленуму Верховного Суду, лист Вищого господарського суду від 22.01.2007 р. N 01-8/24 "Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки) (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України").

Не впливає на розмір відшкодування моральної шкоди наявність чи обсяг майнової шкоди, яка завдана тими ж діями, що призвели до виникнення моральної шкоди. Компенсація моральної шкоди здійснюється незалежно від відшкодування майнової шкоди, оскільки носить самостійний характер. У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди повинно бути викладено: зміст позовних вимог, тобто в чому полягає моральна шкода, обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, якими саме неправомірними діями завдана ця шкода, та зазначення доказів, що підтверджують позов. Крім того, у позовній заяві має бути зазначено розмір відшкодування моральної шкоди в грошовій або іншій матеріальній формі (п. 7 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України).

Стосовно строків позовної давності до вимог про відшкодування матеріальної шкоди і матеріальної компенсації моральної шкоди, слід керуватися положеннями ч. 1 ст. 223 ГК, якою передбачено застосування при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання загальних та скорочених строків позовної давності, передбачених Цивільним кодексом України, якщо інші строки не встановлено Господарським кодексом. Оскільки Господарським кодексом до цих вимог інші строки позовної давності не встановлені, повинен застосовуватися строк позовної давності, передбачений ст. 257 Цивільного кодексу України (тобто загальна позовна давність тривалістю в три роки). Спірним питанням залишається можливість застосування до вимог про матеріальну компенсацію моральної шкоди положень п. 1 ч. 1 ст. 268 ЦК.

2. За загальним правилом, збитки підлягають відшкодуванню у повному обсязі за всіма їх видами, включаючи реальні збитки, неодержані доходи, а у випадках, встановлених законом, - і компенсацію моральної шкоди. Ця норма спрямована на те, щоб надати можливість потерпілій стороні повністю поновити порушене право. Принцип повного відшкодування збитків послідовно дотримується у вітчизняному та зарубіжному законодавстві. Втім Господарський кодекс передбачив можливість встановлення обмеженої відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, обумовив застосування принципу повного відшкодування збитків двома застереженнями: по-перше, випадки обмеженої відповідальності можуть бути встановлені лише законом, а не будь-якими іншими нормативно-правовими актами, по-друге, вони можуть стосуватися лише окремих видів господарських зобов'язань.

У Господарському і Цивільному кодексах передбачено чимало норм, які допускають обмеження розміру відповідальності; значна частина їх міститься в главах, які стосуються договірних зобов'язань. Крім кодексів відповідні норми містяться в багатьох законах, прийнятих як до, так і після набрання чинності новим Цивільним та Господарським кодексами. У відповідних законах зазначаються конкретні господарські зобов'язання, яких стосується обмежена відповідальність, розмір відповідальності, способи її обмеження. Норми про обмеження розміру збитків, що підлягають відшкодуванню, отримали назву "обмежена відповідальність". Законодавчо обмежена відповідальність може бути встановлена в різних галузях і сферах. Зазвичай питання обмеженої відповідальності розглядаються стосовно зобов'язань, що випливають з договорів перевезення та енергопостачання, договорів про надання послуг зв'язку та поштового зв'язку, які забезпечують потреби масових груп споживачів.

Відповідно до чинного законодавства способами обмеження відповідальності можуть бути: взагалі позбавлення сторін права на відшкодування збитків, коли за порушення зобов'язання законом або договором передбачена виключна неустойка (тобто допускається стягнення тільки штрафних санкцій, але не збитків, і кредитор позбавляється права на відшкодування збитків, тому що воно виключено); відшкодування лише реальної шкоди, але не втраченої вигоди; обмеження відшкодування збитків межами вартості втраченого вантажу, межами вартості предмета договору, межами вартості певної послуги, обчисленням збитків у певних грошових одиницях.

Найбільш поширеним є обмеження відшкодування збитків тільки сумою реальної шкоди, що властиве перш за все транспортному законодавству.

Обмежена відповідальність перевізника за втрачу, нестачу, пошкодження вантажу передбачена ст. 314 ГК. Крім того, відповідальність підприємств транспорту за невиконання або неналежне виконання зобов'язань щодо перевезення пасажирів, багажу визначається кодексами (статутами) окремих видів транспорту та іншими законодавчими актами України, призначеними врегулювати особливості діяльності окремих видів транспорту. Підприємства транспорту відповідають за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведуть, що втрата, псування або пошкодження сталися не з їх вини. Наприклад, у разі втрати або нестачі вантажу відповідальність перевізника обмежена розміром вартості вантажу, який втрачено або якого не вистачає (ч. 3 ст. 314 Господарського кодексу). Обмежена відповідальність перевізника передбачена Кодексом торговельного мореплавства (ст. 179); відповідні положення для автомобільних транспортних засобів зазначені у ст. 60 Закону України "Про автомобільний транспорт", для залізниці - у ст. 13 Закону України "Про залізничний транспорт", у Статуті залізниць України тощо. Тобто відповідно до чинного законодавства перевізником не відшкодовуються ані реальні витрати, понесені відправником внаслідок такого порушення, ані втрачена вигода. Обмежену відповідальність в порядку і розмірі, визначених законами, несуть, наприклад, оператори, провайдери телекомунікацій за Законом України "Про телекомунікації" (ст. 40), оператори згідно із Законом України "Про поштовий зв'язок" (ст. 18), енергопостачальники за Законом України "Про електроенергетику" (ст. 24). Обмежена також відповідальність зберігача за втрату, нестачу або пошкодження речі, прийнятої на зберігання. Так, збитки, завдані поклажодавцеві в разі втрати (нестачі) речі, обмежується розміром її вартості (ч. 1 ст. 951 ЦК). Втім слід зазначити, що і новий Цивільний, і Господарський кодекс відмовилися від обмеженої відповідальності сторін за порушення договору підряду в капітальному будівництві, яка була передбачена ст. 356 ЦК УРСР 1963 р. і відповідно до якої відшкодування збитків, не покритих неустойкою, обмежувалося лише зробленими другою стороною витратами, втратою або пошкодженням її майна. Тобто раніше підрядні організації за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань відшкодовували лише прямі (реальні) збитки і не відшкодовували втрачену вигоду. У Господарському кодексі за порушення договору підряду на капітальне будівництво (ст. 322) передбачено відшкодування збитків в повному обсязі, включаючи неодержані доходи, але в разі одночасного застосування до правопорушника і штрафних санкцій встановлено застосування залікової неустойки. Тобто відшкодування збитків відбувається в сумі, не покритій штрафними санкціями, за умови, якщо інший порядок не встановлено законом. Така відповідальність встановлена для будь-якої винної сторони за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором підряду на капітальне будівництво. Цивільним кодексом (ч. 2 ст. 883, ст. 886) за невиконання або неналежне виконання обов'язків за договором будівельного підряду передбачено сплату неустойки, встановленої законом або договором, та відшкодування збитків у повному обсязі, тобто штрафну неустойку.

3. При визначенні розміру збитків, що підлягають стягненню, важливе значення мають ціни, які покладені в основу розрахунку як реальної шкоди, так і втраченої вигоди, особливо в умовах інфляції. Встановлене правило має на меті забезпечити перш за все інтереси кредитора щодо повної грошової компенсації збитків. Стаття передбачає три варіанти визначення ціни, за якою може розраховуватися розмір збитків, в залежності від того, яким чином вони відшкодовуються, - добровільно чи примусово. За загальним правилом, встановленим частиною третьою, при визначенні розміру збитків враховуються ціни, що існували: у разі задоволення боржником в добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, - за місцем виконання зобов'язання на день задоволення вимоги, а в разі якщо вимогу не задоволено в добровільному порядку - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Ці норми мають диспозитивний характер, оскільки інше правило про застосування цін при розрахунку збитків може бути передбачено законом або договором. Таким чином, загальним правилом визначення розміру збитків зазначено день та місце, за якими визначається ціна і відповідно обчислюються збитки, втім чітко не зазначено, які саме ціни повинні бути покладені в основу такого розрахунку. Зазвичай збитки вираховуються по цінах за місцем виконання зобов'язань. Порядок визначення місця виконання господарського зобов'язання передбачений ст. 197 ГК, але ці правила діють, якщо інше місце виконання не визначено законом, господарським договором або змістом зобов'язання. Види цін і порядок ціноутворення встановлені гл. 21 Господарського кодексу. Ціни, в яких обчислюються збитки, можуть визначатися також законами й іншими правовими актами. Цивільний і Господарський кодекси застосовують різні терміни: ціна, ринкова ціна, звичайна ціна, не розкриваючи зміст цих понять. При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом, як правило, використовують ринкову ціну на день проведення розрахунків, а не договірну ціну товару, втім може бути застосована середня ціна як різниця між ринковою і договірною ціною. Визначення звичайної та справедливої ринкової ціни подається у Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств", яким передбачено, що звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін. Справедлива ринкова ціна визначається законом як ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних товарів (робіт, послуг) (пп. 1.20.1). Втім у законодавстві можуть бути передбачені особливі правила визначення цін, наприклад у статтях, присвячених відповідальності перевізника. Так, згідно з п. 114 Статуту залізниць України залізниця відшкодовує фактичні збитки, що виникли з її вини під час перевезення вантажу, а саме: за втрату чи недостачу - у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи його недостачі; за втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю, - у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, - у розмірах дійсної вартості; за псування і пошкодження - у розмірах тієї суми, на яку було знижено його вартість.

4. У частині 4 ст. 225 ГК, як виключення, передбачено право суду виходячи з конкретних обставин задовольнити вимогу заінтересованої сторони і застосувати для розрахунку збитків ціни, які існують на день винесення рішення суду. Така ситуація може скластися, наприклад, коли ціна на продукцію (роботи, послуги) на день пред'явлення позову буде істотно відрізнятися від ціни на день винесення рішення суду або в бік збільшення, або в бік зменшення, тобто таке право надано суду для врахування конкретних обставин і перш за все для врахування коливання цін. Це право суди повинні використовувати лише тоді, коли таке рішення буде сприяти повній компенсації понесених збитків. З клопотанням про застосування такої ціни до суду може звернутися як позивач, так і відповідач, враховуючи свої власні інтереси.

5. У частині 5 ст. 225 передбачено право сторін господарського зобов'язання за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, і форми, в яких можливе встановлення наперед погодженого розміру збитків. Це може бути тверда грошова сума, яка обов'язково підлягає стягненню в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання за договором, оскільки у кожному конкретному випадку порушення зобов'язання кредитор не повинен доводити дійсний розмір своїх збитків. Це можуть бути відсоткові ставки, які встановлюються або залежно від обсягу невиконання зобов'язання, або залежно від строків порушення зобов'язання сторонами. Такий порядок визначення розміру суми збитків передбачає використання різних варіантів, враховуючи порушення окремих умов договору.

Поняття "заздалегідь визначені збитки" у Кодексі відсутнє. По суті йдеться про середній приблизний розмір збитків від того чи іншого господарського правопорушення, визначений договором, або про дійсну попередню оцінку майбутньої шкоди. Законодавством критерії визначення розміру таких збитків не встановлені. Так званий договірний розмір збитків може визначатися виходячи з ризиків, найбільш властивих для цього договору, згідно з конкретними порушеннями договору і відповідними наслідками, які прогнозуються. Розмір грошової суми визначається на основі узагальнення попередніх даних обліку виконання договірних зобов'язань своїми контрагентами та обліку негативних наслідків порушення договору, а також заходів, які можна вжити для зменшення збитків. Заздалегідь визначені збитки дозволяють запобігти інфляційним втратам, захиститися від різких змін цін та забезпечити успішне стягнення збитків, оскільки реальний розмір збитків у такому випадку потерпілій стороні доводити не потрібно. Позивач, звертаючись до суду з позовом про відшкодування збитків, завданих порушенням договору і передбачених у договорі, повинен довести лише підстави своїх вимог, а саме факт порушення зобов'язання контрагентом і наявність збитків, заздалегідь визначених у договорі; тобто причинний зв'язок між порушенням договору і збитками, а також розрахований розмір збитків припускаються існуючими і достовірними, доки несправний боржник не доведе протилежне. У статті передбачені конкретні способи зазначення розміру збитків у договорі: закріплення розміру збитків у твердій сумі, визначення відсоткової ставки залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами, наприклад за одиницю недопоставленої продукції, за період прострочення, за поставку одиниці продукції неналежної якості. У договорі може також передбачатися механізм розрахунків майбутніх збитків. Можливе визначення в договорі збитків у твердій сумі або способу їх розрахунку для різних видів невиконання або неналежного виконання зобов'язань (порушення строків поставки, неякісна, некомплектна поставка, порушення асортименту тощо).

Господарський кодекс, на відміну від Цивільного кодексу (ч. 3 ст. 22 ЦК), чітко не зазначив права сторін узгодити у договорі відшкодування збитків в меншому або в більшому розмірі. Втім ч. 5 передбачено право сторін господарського зобов'язання за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню. Тлумачення цієї частини викликає певні труднощі, враховуючи неясність співвідношення положень, сформульованих у першому та другому реченнях ч. 5 ст. 225 ГК. Підтримуємо висловлену думку, що ч. 5 ст. 225 ГК треба тлумачити таким чином: "1) загальним правилом, що поширюється на все правове поле, що регулюється господарським правом, є положення ч. 1 ст. 225 ГК, що встановлює порядок обчислення збитків... 2) як виняток із зазначеного загального правила, положення, що сформульовані в першому реченні ч. 5 ст. 225 ГК, дають сторонам право заздалегідь погодити розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок, залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків його порушення; 3) з урахуванням цього другого речення ч. 5 ст. 225 ГК формулює правило, що встановлює межі дії винятку, сформульованого в першому реченні: при встановленні розміру збитків у твердій сумі чи у вигляді відсоткової ставки і в будь-якому іншому випадку відповідальність, встановлена законом для певного виду зобов'язань, не може обмежуватись. Отже, у сфері дії Господарського кодексу встановлення більшого або меншого розміру збитків можливе тільки шляхом встановлення розміру збитків у твердій сумі або у вигляді відсоткової ставки за умови, що при цьому не буде обмежуватися розмір відповідальності, встановлений законом для певного виду зобов'язань" (Ярема А. Г. Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: (В 4 т.) / А. Г. Ярема, В. Я. Карабань, В. В. Кривенко, В. Г. Ротань. - Т. 1. - К.: А. С. К.; Севастополь: Ін-т юридич. дослідж., 2004, с. с. 158, 159).

6. Успішному стягненню збитків значною мірою сприяє відповідне методичне забезпечення. Тому статтею передбачена можливість затвердження Кабінетом Міністрів України методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Втім такої методики урядом України не затверджено. На сьогоднішній день в Україні не існує загальної нормативно обов'язкової методики визначення розміру збитків. Постановою Кабінету Міністрів України від 12.07.2004 р. N 885 "Про затвердження Методики обчислення вартості машино-дня та збитків від простою машин" на виконання ст. 15 Закону України "Про захист прав покупців сільськогосподарських машин" затверджено Методику, яка визначає порядок обчислення вартості машино-дня та збитків від простою машин, включаючи упущену вигоду.

Формально на території України не втратили законної сили дві найбільш відомі економіко-правові методики: Методичні вказівки про порядок визначення і стягнення збитків, завданих організаціям і підприємствам системи Міністерства торгівлі СРСР від 21.02.85 р. і Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушеннями господарських договорів, схвалена Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21.12.90 р., яка є найбільш поширеною на території України і на пострадянському просторі. Тимчасова методика виходить з того, що збитки визначаються не із змісту порушення договору, а з характеру наслідків порушення, оскільки одне й те ж порушення може викликати різні наслідки, так само як різні порушення можуть викликати одні наслідки. Тому Методика пропонує приблизний перелік характерних наслідків порушення договору та відповідні їм поелементні складові збитків, містить рекомендації щодо методів обчислення збитків, при цьому наводяться приклади їх розрахунку (наприклад, при зменшенні обсягів виробництва продукції, простоях, заміні сировини тощо). Незважаючи на те що Тимчасова методика не має нормативного характеру, крім того вона певною мірою застаріла і потребує переробки з огляду на нові умови господарювання, з точки зору техніки розрахунку збитків вона залишається корисною, можливою для застосування в частині, що не суперечить чинному законодавству України.

Що стосується необхідності методичного забезпечення відшкодування збитків для сучасних умов господарювання, слід зазначити, що рекомендується розробляти економіко-правові методики й організаційно-правові методики. Економіко-правові методики повинні створити ефективний життєздатний механізм діяльності щодо застосування правових норм про стягнення збитків в інтересах суб'єктів господарського обігу, фіксувати способи розрахунку і доведення збитків, їх рекомендується розробляти як на загальнодержавному рівні в якості рекомендаційних актів, так і на рівні конкретних фірм. З точки зору правового статусу такого роду методик вони можуть виступати як нормативні правові акти, як локальні акти, які регулюють внутрішньогосподарські відносини, а також як рекомендаційні акти різних громадських організацій. У виді нормативних актів методики можуть прийматися урядом і відповідними галузевими міністерствами, при цьому вони повинні носити загальний характер. Призначення організаційно-правових методик конкретних фірм полягає в організації роботи відповідних служб і фахівців фірми щодо збору доказів для відшкодування збитків.

7. Частина 7 ст. 225 стосується визначення складу збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах. Такий склад збитків визначається відповідними суб'єктами господарювання - господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності, оскільки самі суб'єкти господарювання вповноважені та здатні врахувати специфіку діяльності своїх внутрішніх підрозділів, встановити склад та порядок відшкодування збитків, які виникають як результат їх внутрішньогосподарської діяльності.

8. Обов'язок доведення розміру будь-яких збитків покладається на потерпілу сторону, тому відшкодування збитків включає в себе не тільки поняття "збитки", але й покладення обов'язку на потерпілу сторону щодо їх доведення. У зв'язку з цим застосування даного виду відповідальності за своєю суттю розглядається як здійснення ряду певних цілеспрямованих дій, які в комплексі створюють діяльність по відшкодуванню збитків. З огляду на це до ознак збитків відносять також те, що доведення збитків здійснюється в установленій законом формі (частіше - в процесуальній формі) (див.: Дегтярев С. Л. Возмещение убытков в гражданском и арбитражном процессе: Учебно-практическое пособие. - 2- изд., перераб. и доп. - М.: Волтерс Клувер, 2003, с. 29). Неналежна організація цієї діяльності розглядається як основний фактор, який обмежує можливість відшкодування збитків з несправних партнерів. Тому для створення доказової бази для відшкодування збитків рекомендується правильно і своєчасно документувати порушення зобов'язань та їх наслідки. Саме ж документування значною мірою залежить від оптимальної організації обліку виконання контрагентами договірних зобов'язань, від негативних наслідків їх порушення, від ретельної регламентації взаємодії структурних підрозділів суб'єктів господарського обігу в цій галузі. В обґрунтування позовних вимог про відшкодування як реальної шкоди, так і втраченої вигоди, особа, права якої порушено, повинна надати докази на підтвердження розміру завданої шкоди, наявності причинного зв'язку між спричиненими збитками та діями особи, яка порушила зобов'язання, а у випадках, коли законом або договором передбачена презумпція невинуватості боржника, - також вину цієї особи.

Враховуючи, що відшкодуванню підлягають не будь-які витрати, а розумні й необхідні, корисними є положення ч. 5 ст. 12 Цивільного кодексу, якою зазначено: законом встановлено правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Оскільки таким чином встановлена презумпція розумності і добросовісності дій особи, яка здійснила витрати, тягар спростування цієї презумпції, доведення "нерозумності", перевищення витрат покладається на відповідача.

Частиною 1 ст. 233 Господарського кодексу передбачено право суду зменшити розмір належних до сплати санкцій у разі, якщо вони надмірно великі порівняно із збитками кредитора. Вважаємо, що і в цьому випадку тягар доведення розміру фактичної шкоди або відсутності шкоди у кредитора як підстава для зменшення розміру санкцій, повинен покладатися на боржника.