Земельний кодекс України (ЗКУ). Науково-практичний коментар.

1. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

2. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

Коментар:

До ч. 1. Загальні положення про отримання майна у власність за набувальною давністю викладені у ст. 344 ЦКУ. Проте коментована стаття фактично виключає можливість застосування цих положень до відносин із земельними ділянками.

Варто зауважити, що згідно із коментованою нормою набувальна давність взагалі не є окремою підставою для набуття земельної ділянки у власність. Стаття передбачає, що за певних умов особа начебто може "звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування". Разом із тим, можливість подібного звернення абсолютно не залежить від дотримання вимог, обумовлених коментованою нормою (строку та характеру користування). Більш того, дотримання цих умов не означає і обов'язкового задоволення поданої заяви.

До ч. 2. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється "в порядку, встановленому цим Кодексом", тобто в загальному порядку. Такий порядок встановлений: щодо набуття земельних ділянок у власність - ст. 118 ЗКУ, щодо набуття в оренду - ст. 123 ЗКУ, Закон України "Про оренду землі". Відтак, можна стверджувати про повне вихолощення у ст. 119 ЗКУ ідеї набуття прав на земельні ділянки за давністю - адже "давність", передбачена статтею, не дає будь-яких переваг чи пріоритетності при передачі земельної ділянки.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що ст. 119 ЗКУ є "мертвою" нормою.

З іншого боку, вже наявна судова практика невдалих спроб застосування положень коментованої статті. Наприклад, у справі N 2-2577/2007 задоволено позов С. Г. С. до Петрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області - визнано право власності на земельну ділянку за набувальною давністю на підставі ст. 118, 119 ЗКУ. Ухвалою апеляційного суду Київської області від 22.01.2008 зазначене рішення місцевого суду скасовано і ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову С. Г. С. відмовлено, оскільки набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю можливо з 1.01.2017 (ст. 119 і п. 1 розд. X "Перехідні положення" ЗКУ)311. Описаний підхід, в силу викладених вище міркувань, видається нам також помилковим: після 01.01.2017 (очевидно, це сплив 15-річного терміну після набрання чинності діючим ЗКУ) відповідно до коментованої статті право власності на земельну ділянку за набувальною давністю набути буде також неможливо.

Додамо також, що відсутність можливості набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю загалом слід оцінити позитивно. Набувальна давність є засобом усунення невизначеності у правовідносинах. Відносно майна, права на яке підлягають реєстрації - земельної ділянки - такої невизначеності немає і бути не може, отже, потреби в існуванні інституту набувальної давності немає.