Господарський кодекс України (ГК України). Науково-практичний коментар.

1. Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

2. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

3. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Коментар:

1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

ЦК України поділяє всі недійсні правочини на два види: нікчемні (ч. 2 ст. 215 ЦК України) та оспорювані (ч. 3 ст. 215 ЦК України), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним у силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу в часі (ст. 236 ЦК України).

ГК України зазначеного поділу не передбачає, а натомість у суперечності із ЦК України фактично розглядає як оспорювані (ч. 1 ст. 207 ГК України) всі ті зобов'язання, які виникають з правочинів, що за ЦК України є нікчемними.

Серед підстав недійсності оспорюваних зобов'язань, передбачених ГК, можна виділити такі:

- невідповідність вимогам закону;

- вчинення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства;

- укладення їх учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Отже, недійсним повинно визнаватися зобов'язання, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватися в усіх випадках, коли зобов'язання вчинено з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, під дію положення ЦК України, абз. 2 п. 6 ст. 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", п. 2 ст. 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", ч. 2 ст. 15 Закону України "Про оренду землі" тощо.

Недійсними з підстав невідповідності вимогам закону можуть визнаватися не лише зобов'язання, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Відповідність чи невідповідність господарського зобов'язання вимогам законодавства має оцінюватися з позиції законодавства, яке діяло на момент його виникнення. У разі коли після виникнення зобов'язання набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент його виникнення, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.

Недійсним визнається господарське зобов'язання, вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Зі змісту вказаної норми слідує, що необхідними умовами для визнання недійсним зобов'язання згідно з коментованою статтею є його укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність наміру хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

До зобов'язань, що підпадають під ці ознаки ч. 1 ст. 207 ГК, належать, зокрема, правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права державної власності; на придбання всупереч встановленим правилам предметів, які вилучені з обігу або обіг яких обмежено; на приховування підприємствами чи підприємцями від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні) всупереч інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян. У разі визнання в установленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяльності або скасування його державної реєстрації у зв'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб'єкта підприємницької діяльності та за наявності інших обставин, які свідчать про укладення правочину з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, укладені таким суб'єктом підприємницької діяльності правочини також мають визнаватися недійсними згідно із ст. 207 ГК незалежно від часу їх укладення.

У силу ч. 1 статті, що коментується, недійсним визнається також господарське зобов'язання, вчинене учасниками господарських відносин з порушенням хоч би одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Положення, що коментується, обмежує укладення так званих "позастатутних правочинів". Проте якщо у ст. 227 ЦК України підстави недійсності позастатутних правочинів зводяться лише до з'ясування питання наявності або відсутності у суб'єкта господарювання ліцензії, необхідної для укладення відповідного правочину, то коментована стаття виходить з того, що правосуб'єктність будь-якої юридичної особи є спеціальною, оскільки визначається встановленими цілями її діяльності відповідно до закону та/або установчих документів даної юридичної особи.

Це положення ГК суперечить нормам цивільного законодавства, яке визнає усіх юридичних осіб наділеними загальною правосуб'єктністю.

Коло правочинів, які мають право укладати суб'єкти господарювання, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими правочинами, які витікають з основного змісту їх діяльності. Отже, недійсними з указаної підстави ч. 1 коментованої статті повинні визнаватися лише ті правочини, які прямо суперечать цілям юридичної особи, вказаним у законі, що регулює її діяльність, або в установчих документах.

2. У частині 2 ст. 207 ГК України вживається термін "нікчемна умова", але визначення відповідного поняття відсутнє. У цивільному законодавстві та юридичній літературі є лише поняття нікчемного правочину (договору), недійсність якого встановлена законом, але воно не співпадає з наведеним у коментованій статті ні за назвою, ні по суті.

Коментована стаття передбачає можливість визнання умов договорів нікчемними за рішенням суду, проте в силу ЦК України правочин, дійсність якого заперечується на підставах, встановлених законом, і який може бути визнаний судом недійсним, є оспорюваним.

Поряд з цим з аналізу положень коментованої статті недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси іншої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

- виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;

- допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

- вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Ці умови є нікчемними для типових договорів і договорів приєднання, проте можуть застосовуватися й до інших господарських договорів. Указаний перелік нікчемних умов також не є вичерпним, зважаючи на наявність можливості визнання нікчемними умов договору з загальних підстав порушення прав і законних інтересів іншої сторони або третіх осіб.

3. У частині 3 ст. 207 ГК України встановлюється, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним, припиняється з дня набрання рішенням суду законної сили, та передбачається можливість визнання зобов'язання недійсним на майбутнє, що суперечить статті 236 ЦК України, згідно з якою нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, припиняється можливість настання їх у майбутньому.

Крім того, формулювання положення ГК України про момент припинення виконання господарського зобов'язання є не зовсім коректним, адже недійсний правочин не створює юридичних наслідків, у тому числі пов'язаних з його виконанням, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Отже, в даному разі повинно йтися не про припинення виконання зобов'язання, яке можливе лише щодо дійсних зобов'язань, а про момент та наслідки недійсності правочину, як це передбачено у ЦК України.

Слід також відзначити, що положення ГК України про недійсність господарських зобов'язань є найбільш суперечливими нормам цивільного законодавства. Свою позицію з цього приводу висловив і Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 07.04.2008 р. N 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України". Згідно з указаною позицією ст. 207 ГК України не містить особливостей регулювання господарських відносин, а містить загальні правила про недійсність господарських зобов'язань, які суперечать ЦК України як за термінологією, так і за змістом. Тому ст. 207 ГК України відповідно до абз. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК України, абз. 2 ч. 1 ст. 4 ГК України застосовуватися не може.