Господарський кодекс України (ГК України). Науково-практичний коментар.

1. Для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи:

клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею;

техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації;

інші необхідні документи.

2. Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

3. Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.

Коментар:

Кредитування суб'єктів господарювання представляє собою процес, який включає декілька стадій. Можна виділити такі основні стадії кредитного процесу:

1) подання позичальником клопотання (заяви) про надання кредиту;

2) аналіз уповноваженими підрозділами банку документів, поданих позичальником для одержання кредиту, та підготовка аргументованих висновків;

3) прийняття на кредитному комітеті банку рішення про надання кредиту позичальнику або про відмову в наданні;

4) підготовка проекту кредитного договору та проектів договорів про забезпечення повернення кредиту та їх укладення;

5) надання кредиту;

6) погашення кредиту та сплата відсотків за користування ним;

7) здійснення контролю за виконанням позичальником умов кредитного договору;

8) вжиття передбачених законом та договором заходів у разі невиконання або неналежного виконання позичальником умов кредитного договору.

Коментована стаття присвячена власне тим стадіям кредитного процесу, які передують укладенню кредитного договору. У зв'язку з цим ці стадії ще називають етапом переддоговірних відносин.

Отже, учасниками кредитного процесу в першу чергу є позичальник та банк. Ініціатором процесу кредитування виступає відповідний суб'єкт господарювання (позичальник). Він подає до банку клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею. Крім того, до клопотання (заяви) додаються інші документи за переліком, визначеним банком відповідно до чинного законодавства. Обов'язковими документами, які позичальник зобов'язаний надати банку для одержання кредиту, відповідно до коментованої статті, є техніко-економічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації. Іншими документами, які банк може вимагати від позичальника для надання кредиту, можуть бути: нотаріально завірені копії документів про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи - підприємця, установчих документів суб'єкта господарювання, документів, що підтверджують права керівника підприємства на підписання кредитних договорів та розпорядження майном підприємства, картка зі зразками підписів керівника та головного бухгалтера банку (зазначаються особи, які мають право першого та другого підпису), рішення загальних зборів про надання згоди на одержання кредиту та про надання майна у заставу, бізнес-план, довідка про розмір кредитної заборгованості перед іншими банками на дату заповнення кредитної заявки, довідка про залишок коштів на поточному рахунку позичальника на дату видачі кредиту, копії договорів, що мають відношення до проекту, фінансування якого планується здійснити за рахунок кредиту, тощо.

Перелік документів, які вимагаються банком для надання кредиту, визначається локальними документами банку (наприклад, Положенням про кредитування) відповідно до вимог чинного законодавства. На підставі цих документів формується кредитна справа позичальника. При розробленні відповідних внутрішніх документів необхідно враховувати, що Національним банком визначено, які відомості мають містити документи, що складають кредитну справу.

Згідно з п. 1.11 Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 р. N 279, якщо банк здійснює довгострокове кредитування інвестиційних проектів, то внутрішні положення банку мають містити правила щодо порядку видачі такого кредиту, методики оцінки інвестиційного проекту, методики аналізу бізнес-плану реалізації інвестиційного проекту та його самоокупності, порядку проведення обстеження позичальника, методики оцінки його інвестиційної кредитоспроможності, визначення схем кредитування інвестиційних проектів і регламенту підготовки прийняття рішень про надання інвестиційного кредиту.

Надання певних документів вимагається в обов'язковому порядку іншими актами законодавства України. Зокрема, відповідно до ст. 13 Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" у 2007 р. державні підприємства, у статутному фонді яких державі належить більше 50 відсотків акцій, здійснюють внутрішні довгострокові і середньострокові та зовнішні запозичення за погодженням з Міністерством фінансів України, внутрішні короткострокові запозичення - за погодженням з відповідними органами центральної виконавчої влади, у сфері діяльності яких вони знаходяться. У зв'язку з цим банки мають право надавати кредити державним підприємствам лише за умови отримання вказаними підприємствами відповідного погодження з боку Міністерства фінансів України.

Далі відбувається аналіз поданих позичальником документів уповноваженими структурними підрозділами банку, зокрема кредитним відділом, юридичною службою, відділом безпеки та ін. Кожний структурний підрозділ, задіяний у кредитному процесі, робить свій висновок про можливість або неможливість надання кредиту відповідному суб'єкту господарювання, згідно з розподілом функціональних повноважень.

Важливим елементом кредитного процесу є аналіз кредитної історії позичальника. Відносини у сфері формування та обігу кредитних історій регулюються спеціальним законодавчим актом - Законом України "Про організацію формування та обігу кредитних історій". Згідно з цим Законом кредитна історія - це сукупність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов'язань за кредитними правочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону. Збір, зберігання та використання інформації, що складає кредитну історію, відносяться до виключної діяльності спеціальних суб'єктів - бюро кредитних історій. Вищевказаний Закон визначає відомості, які включаються до кредитної історії, а також порядок їх отримання, зберігання та використання. Обов'язкова вимога Закону - будь-яка інформація може вноситися до кредитної історії позичальника, а також використовуватися в порядку, передбаченому Законом, за умови надання письмової згоди позичальника.

Для отримання права надання інформації до Бюро кредитних історій та отримання інформації з кредитних історій потенційних та наявних позичальників банку необхідно:

1) укласти договір з відповідним Бюро кредитних історій;

2) отримати попередню письмову згоду позичальника на доступ до його кредитної історії та/або надання інформації про укладений з банком кредитний правочин.

Варто наголосити, що надання письмової згоди на доступ до кредитної історії та/або на передачу інформації до Бюро про кредитний правочин з банком є правом, а не обов'язком позичальника. Проте у ч. 3 ст. 9 вказаного Закону передбачені негативні наслідки, які можуть мати місце у разі відмови позичальника надати відповідну письмову згоду банку, а саме: банк має право відмовитися від укладення кредитного правочину або укласти кредитний правочин на умовах, що враховують ризики від укладання кредитного правочину. Про такі можливі наслідки банку варто попереджати позичальника. Також слід враховувати, що відповідно до п. 4 ст. 9 цього Закону банк зобов'язаний повідомити суб'єкта кредитної історії про назву та адресу Бюро, до якого передаватиме інформацію для формування його кредитної історії. Така вимога Закону є гарантією захисту прав позичальників як споживачів банківських послуг, оскільки позичальник повинен мати можливість перевірити достовірність даних, повідомлених банком Бюро кредитних історій відповідно до Закону.

Згідно зі ст. 11 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій" бюро надають інформацію з кредитних історій у формі кредитних звітів. При цьому за загальним правилом, кредитні звіти повинні містити усю інформацію з кредитної справи. Проте з цього правила є винятки. По-перше, Бюро може визначити структуру змісту у своєму Положенні, яке представляє собою правила формування і ведення кредитних історій. Положення Бюро затверджується виконавчим органом Бюро та погоджується уповноваженим органом - Міністерством юстиції України. По-друге, вимоги до структури кредитного звіту можуть бути визначені сторонами (Бюро та банком) у договорі. Відповідно, уніфікована форма кредитного звіту Законом не передбачена, що, з нашої точки зору, є невірним, так як ускладнює їх використання.

Банки мають право звернутися до Бюро за отриманням кредитних звітів як у процесі існування кредитно-договірних відносин з позичальником, так і на етапі переддоговірних відносин. Так, відповідно до ст. 11 вказаного Закону банки мають право звернутися до Бюро за отриманням кредитних звітів упродовж дії укладеного кредитного правочину з позичальником, а також за наявності у банку письмової згоди суб'єкта кредитної історії на доступ до його кредитної історії. Банки мають право звернутися до Бюро за отриманням кредитних звітів у разі звернення позичальника до них з метою укладення кредитного правочину, а також надання банку письмової згоди на доступ до його кредитної історії. Для отримання кредитного звіту банки звертаються до бюро із запитами на паперовому або електронному носіях на умовах, передбачених цим Законом та договорами. Під час опрацювання запитів бюро можуть перевіряти наявність кредитних історій позичальників в інших бюро. Важлива вимога Закону - кредитні звіти надаються банкам без права передачі їх або інформації, що міститься в них третім особам. Надання кредитних звітів на умовах, визначених цим Законом та договором, не вважається порушенням банківської або комерційної таємниці. Бюро здійснюють ведення реєстру запитів щодо кредитних історій відповідно до цього Закону. Інформація в реєстрі запитів зберігається протягом трьох років з дня її надходження.

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності, пов'язаної із збиранням, обробленням, зберіганням, захистом, використанням інформації, яка складає кредитну історію, затверджені наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 27.12.2006 р. N 115/107/5, постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2005 р. N 1174. Функції уповноваженого органу з державного регулювання діяльності бюро кредитних історій покладено на Міністерство юстиції України.

У частині 2 коментованої статті зазначається, що для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практиці. З цією метою банк має попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

Отже, під час аналізу документів конкретної кредитної справи банк повинен також визначити можливий спосіб забезпечення виконання позичальником своїх обов'язків за кредитним договором. Відповідно до чинного законодавства України та, зокрема, згідно з коментованою статтею основними способами забезпечення кредитних зобов'язань є порука, гарантія та застава. Правові засади застосування цих способів визначені, зокрема, у Цивільному кодексі України, Законі України "Про заставу", Законі України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб. Згідно зі ст. 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Згідно зі ст. 559 Цивільного кодексу України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Порука припиняється, якщо після настання строку виконання зобов'язання кредитор відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником або поручителем. Порука припиняється у разі переведення боргу на іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника. Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до ст. 561 Цивільного кодексу України за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Згідно зі ст. 561 Цивільного кодексу України гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Гарантія є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше. Відповідно до ст. 562 Цивільного кодексу України зобов'язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема, і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. Згідно зі ст. 563 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або в доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може пред'явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією. Відповідно до ст. 566 обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі порушення гарантом свого обов'язку його відповідальність перед кредитором не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.

Незважаючи на певну схожість між порукою та гарантією, обумовлену тим, що і в першому, і в другому випадку третя особа відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником, необхідно мати на увазі такі їх принципові відмінності:

1) поручителем може виступати будь-яка особа (фізична або юридична), тоді як гарантом - лише банк або інша фінансова установа (у тому числі страхова компанія);

2) дійсність поруки залежить від дійсності основного зобов'язання, тоді як гарантія діє незалежно від основного зобов'язання, навіть у випадку, якщо в ній міститься посилання на основне зобов'язання;

3) у разі порушення основного зобов'язання поручитель разом з боржником несуть солідарну відповідальність перед кредитором (як в частині основного боргу, так і в частині процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки), якщо договором поруки не встановлено субсидіарну (додаткову) відповідальність поручителя тоді як гарант сплачує лише суму, визначену гарантією;

4) у разі виконання зобов'язання поручителем до нього переходять усі права кредитора за основним зобов'язанням, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання, тоді як гарант після виконання зобов'язання, визначеного гарантією, отримує право регресу до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлене договором між гарантом і боржником.

Безумовно, найбільш поширеним способом забезпечення зобов'язань за кредитним договором є застава. Згідно зі ст. 572 Цивільного кодексу України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитним договором виникає на підставі договору.

Відповідно до ст. 576 Цивільного кодексу України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), яке може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюється на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором. Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом. Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі. Відповідно до ст. 577 Цивільного кодексу України, якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно зі ст. 583 Цивільного кодексу України заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. Застава на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

Більш детально відносини, що виникають у зв'язку із застосуванням застави, врегульовані Законом України "Про заставу".