Господарський кодекс України (ГК України). Науково-практичний коментар.

1. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. 

2. Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.

3. Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Коментар:

Стаття присвячена визначенню поняття "правопорядок у сфері господарювання". Це поняття є нормативною складовою більш широкого поняття - "правовий порядок", що існує у суспільстві.

Правовий порядок - це складна соціально-правова категорія, у межах якої взаємодіють інтереси та права різних груп, прошарків, громадян суспільства. Існує твердження, що правопорядок - це державний, конституційний порядок. Загалом це відповідає дійсності, оскільки правопорядок є державно-правовим явищем. Але не всі явища та проблеми суспільства, що породжують суспільні відносини, не всі правові питання життя відображені у Конституції. Не всі положення, закріплені в Конституції, можуть бути адекватно реалізовані у житті. Тому не можна ставити знаку тотожності між державним та конституційним порядком.

У науковій літературі правовий порядок визначають як "об'єктивно і суб'єктивно обумовлений стан життя, який характеризується внутрішньою узгодженістю, урегульованістю системи правових відносин, основаних на нормативних вимогах, принципах права і законності, а також на демократичних, гуманістичних і моральних вимогах, правах і обов'язках, свободі і відповідальності всіх суб'єктів права".

Дана стаття відображає правовий порядок у сфері господарювання як цілісне та комплексне утворення, що об'єднує реалізацію як приватних інтересів громадян та юридичних осіб, так і публічних інтересів з метою забезпечення стабільності та розвитку економічної системи суспільства. Стаття відображає різні рівні упорядкування суспільного життя: 1) ринкове саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання; 2) державне регулювання макроекономічних процесів; 3) відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, що і передбачає комплексне застосування різних методів регулювання з метою отримання оптимального результату.

Аналіз розвитку світової економіки свідчить, що тільки ринкове саморегулювання економічних відносин, як це відбувалося в епоху "дикого" капіталізму, чи тільки державне регулювання економіки, як це було в радянські часи, не в змозі забезпечити поступовий розвиток суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Тому законом визначена необхідність їх оптимального поєднання.

2. У частині 2 статті наведено основні конституційні положення, які визначають правовий порядок у сфері господарювання. Ці положення насамперед визначають певні елементи в структурі правопорядку у сфері господарювання.

Першим елементом є правова структура суспільства, яка включає:

а) державу, що здійснює право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, на природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони; забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству, захист конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції; гарантує екологічну безпеку та підтримання екологічної рівноваги на території України, безпечні і здорові умови праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами;

б) підприємства, установи й організації, інші суб'єкти господарювання, які мають право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону, володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, мають право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, та обов'язки щодо недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству.

Учасниками правопорядку можуть бути тільки визначені суб'єкти права, права та обов'язки яких закріплені у відповідних законах. Кожен учасник має певний правовий стан та предмет (програму) діяльності у сфері господарювання, що визначається його правовим статусом.

Другим елементом правопорядку є правові відносини, послідовність їх виникнення, розвитку, зміни та припинення. Цей елемент відображає структурні відносини - зв'язки між учасниками правопорядку і їх властивості, які об'єднаються у цілісне утворення.

Так, держава забезпечує право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, а підприємства, установи й організації мають право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Суб'єкти господарювання мають право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, а держава зобов'язана забезпечити захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Суб'єкт господарювання має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, а держава забезпечує соціальну спрямованість економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству.

Третю складову правопорядку складають атрибутивні елементи, які визначають упорядкованість елементів. Насамперед це акти, що регламентують процеси й розвиток у сфері господарювання. Наприклад, кожний громадянин має можливість користуватися природними об'єктами права власності народу тільки відповідно до закону. Суб'єкт господарювання не може відступити від положень закону і врегулювати свої відносини на власний розсуд у договорі, як це передбачено ст. 6 ЦК України. Виключно законом визначаються правові засади й гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання.

3. Частина 3 статті передбачає можливість здійснення діяльності у сфері господарювання суб'єктами господарювання тільки у межах установленого правового господарського порядку з дотриманням вимог закону.

Це стосується дії принципу правового регулювання - "дозволено все, що не заборонено законом" і принципу "дозволено все, що передбачене законом".

Нормативні акти у сфері господарювання є дуже різними за вагомістю та спрямованістю дії. Одні акти містять чіткі обов'язкові для виконання правила, наприклад стосовно захисту економічної конкуренції чи порядку легітимації господарської діяльності, інші - загальні стандарти поведінки, які створюють напрям та не мають приписів здійснити певні конкретні дії.

Так, ЦК України жорстко не встановлює обов'язків суб'єктів відносин по відношенню до інших осіб. Навпаки, відповідно до ч. 1 п. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Необхідно одразу зауважити, що в жодному акті законодавства прямо не вказано, що сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, як це передбачено ч. 2 п. 3 ст. 6 ЦК України, оскільки закони розраховані на певне врегулювання суспільних відносин, а не для того, щоб відступати від їх норм.

У господарській сфері відсутність прямої правової заборони не означає наявність права здійснювати певні дії. У господарській сфері, на відміну від приватної, діє й багато правових заборон, які стосуються навіть договірних відносин, хоча і не регулюють елементи договорів. Це торкається захисту прав споживачів, економічної конкуренції та ін.

Необхідність діяти у межах закону та неможливість відступати від його приписів обумовлені:

1) суб'єктним складом учасників відносин у сфері господарювання. Учасниками відносин у сфері господарювання є органи влади і місцевого самоврядування, які згідно ст. 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України;

2) наявністю інтересів держави і суспільства у забезпеченні стабільності та певного рівня соціального і економічного розвитку України, встановленням державою певних цілей у розвитку господарської системи (економіки), певних стандартів поведінки приватних суб'єктів господарювання для досягнення поставленої мети;

3) встановленням меж здійснення будь-якого права, які забезпечують користування тими ж самими правами, оскільки відносини у господарській сфері є систематичними і взаємопов'язаними.

Економічна ринкова система є складним суспільним соціальним явищем. Будь-які господарські рішення (правочини) у цій системі взаємопов'язані та можуть впливати на всю ринкову систему як за рахунок масштабу таких рішень, так і унаслідок кількості певних рішень. Це передбачає необхідність їх більш жорсткої правової регламентації законом та іншими нормативно-правовими актами, які узагальнюються (іноді невиправдано) поняттям закон (законодавство).