Кримінальний кодекс України (KК України). Науково-практичний коментар.

1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.

2. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Коментар:

1. Усі вчинювані злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Якщо особа повністю реалізувала злочинний намір і вчинила закінчений злочин, необхідність виділяти будь-які етапи кримінальної діяльності відсутня. Така необхідність виникає у разі недоведення задуманого злочину до його логічного завершення. Злочин може бути не доведений до кінця з двох причин, які виключають одна одну: 1) за волею особи, в поведінці якої вбачається добровільна відмова при незакінченому злочині (ст. 17); 2) всупереч волі особи, винної у вчиненні незакінченого злочину, - готування (ст. 14) або замаху (ст. 15). У двох вказаних випадках стадії реалізації злочинного наміру, байдужі для закінченого злочину, набувають кримінально-правового значення.

Закон (ст. 13) виокремлює три стадії вчинення кримінально караного діяння: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин; 3) закінчений злочин. Вони розрізняються за характером діянь, моментом їх припинення, ступенем реалізації злочинного наміру. Перші дві стадії визнаються різновидами незакінченого (розпочатого) злочину (попередньої злочинної діяльності).

2. Усі три вказані стадії не обов'язково мають місце під час вчинення будь-якого злочину. Вчинення злочину можливе і без проходження стадій готування та/або замаху. Наявність незакінченого злочину визначається двома обставинами: 1) особливостями законодавчої конструкції того чи іншого складу злочину; 2) характеристикою суб'єктивної сторони злочинного діяння.

3. Закінчений злочин характеризується єдністю об'єктивних і суб'єктивних ознак, повною реалізацією об'єктивної сторони суспільно небезпечного діяння, передбаченого диспозицією статті Особливої частини КК. Йдеться про юридичну завершеність такого діяння, яка може і не збігатися з уявленням про це з боку самої особи, яка його вчинює. Так, розбій визнається закінченим з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном, незважаючи на те, чи вдалося злочинцеві досягти цієї мети.

4. Момент закінчення злочину зумовлюється особливістю конструкції його складу. Злочин з матеріальним складом визнається закінченим з того моменту, коли фактично настали суспільно небезпечні наслідки, передбачені статтею Особливої частини КК як обов'язкова ознака об'єктивної сторони злочину. Наприклад, вбивство є закінченим з моменту настання біологічної смерті іншої людини, а крадіжка, грабіж і шахрайство - з моменту, коли винний вилучив майно і дістав реальну можливість розпоряджатись чи користуватись цим майном (при цьому зазначену можливість не слід ототожнювати з її фактичною реалізацією). Якщо у нормі КК міститься альтернативна вказівка на кілька суспільно небезпечних наслідків, злочин визнається закінченим з моменту настання принаймні одного з таких наслідків. Наприклад, знищення або пошкодження лісових масивів, передбачене ч. 2 ст. 245, буде закінченим з моменту спричинення загибелі людей, масової загибелі тварин або інших тяжких наслідків.

В умисних злочинах з матеріальним складом можлива як стадія готування, так і стадія замаху, однак із цього загального правила є винятки, зумовлені особливостями конкретних складів злочинів. Так, готування вважається несумісним з убивством у стані фізіологічного афекту, оскільки у ст. 116 вказується на раптовість виникнення сильного душевного хвилювання, а тому встановлення елементів готування до позбавлення у подальшому життя іншої людини виключає кваліфікацію за цією статтею. Стадія замаху неможлива, якщо законодавець пов'язує кримінальну відповідальність з настанням певних суспільно небезпечних наслідків, вказаних у диспозиції статті Особливої частини КК, яких у конкретній ситуації фактично не спричинено (наприклад, ч. 4 ст. 152 - згвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки; ч. 1 ст. 364 - зловживання владою або службовим становищем, що заподіяло істотну шкоду). Таким чином, відсутність тих чи інших суспільно небезпечних наслідків залежно від особливостей опису злочину у КК може свідчити як про відсутність конкретного складу злочину, так і про наявність незакінченого злочину.

Злочин з формальним складом, об'єктивна сторона якого вичерпується діянням і не включає як обов'язковий елемент суспільно небезпечні наслідки, вважається закінченим з моменту вчинення передбаченої диспозицією норми КК дії (бездіяльності), а в разі вказівки закону на кілька альтернативних діянь - з моменту повного виконання хоча б одного діяння (наприклад, ст. 199). Фактичне настання при цьому шкідливих наслідків не впливає на кваліфікацію вчиненого і може враховуватися при призначенні покарання. Злочини з формальним складом можуть мати стадію готування, а окремі з них - і стадію замаху (наприклад, замах на контрабанду, давання і одержання хабара, підроблення грошей).

Особливість усічених складів злочину полягає у тому, що момент їх юридичного закінчення пов'язується із вчиненням діяння, яке за своїм загальним кримінально-правовим змістом є попередньою злочинною діяльністю (зокрема бандитизм, розбій, вимагання, посягання на життя державного діяча). У таких злочинах можлива стадія готування, але стадія замаху виключається, оскільки саме на етап незакінченого злочину закон, з огляду на необхідність посилення кримінально-правового захисту певних соціальних цінностей, переносить момент закінчення кримінально караного посягання.

У злочинах, вчинюваних шляхом бездіяльності, стадія замаху може виражатися в активних діях суб'єкта, які є реалізацією злочинного наміру і спрямовуються на те, щоб надалі ухилитись від виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозою кримінального покарання.

5. Умисний характер незакінченого злочину безпосередньо закріплено у статтях 14, 15. Попередня злочинна діяльність виділяється і карається лише в процесі реалізації прямого умислу. Цілеспрямованість, за наявності якої можна встановити відповідність між задуманим злочином і реальним втіленням його в життя, притаманна діянням, в яких особа бажає настання передбачуваних нею суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі обставин.

У тих випадках, коли винний усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав його суспільно небезпечні наслідки і свідомо припускав їх настання, тобто діяв з непрямим умислом, однак результат не настав, відповідальність за замах виключається. Дії суб'єкта кваліфікуються, виходячи з фактично спричинених наслідків.

Необережні злочини не мають стадій, адже: а) переважна їх більшість сконструйована як злочини з матеріальним складом, природа яких може бути встановлена лише після того, як настали суспільно небезпечні наслідки, тобто на етапі закінченого злочину. Особливістю кримінальної відповідальності за них є те, що у разі, коли внаслідок необережних діянь шкідливі наслідки в силу певного збігу обставин не настали, ніхто у порядку кримінального судочинства не відповідатиме; б) у разі вчинення таких злочинів суб'єкт не здійснює підготовчої діяльності, не спрямовує свої зусилля на досягнення злочинного результату. Це випливає із законодавчих визначень злочинної самовпевненості та злочинної недбалості (ст. 25). Неможливі стадії у злочинах із подвійною (змішаною) формою вини, в яких психічне ставлення до похідних (віддалених) наслідків характеризується необережністю (наприклад, ч. 2 ст. 121 в частині спричинення смерті потерпілого).

6. Не визнається видом незакінченого злочину (окремою стадією злочину) виявлення наміру (так званий голий умисел), під яким розуміється зовнішній прояв тим чи іншим способом (усно, письмово, за допомогою конклюдентних дій тощо) наміру особи вчинити злочин, проте без реальних дій, спрямованих на реалізацію цього наміру. Хоч виявлення наміру є зовнішнім виявом внутрішніх психічних процесів, чинне законодавство не встановлює караність такої поведінки. Вважається, що думки, бажання, наміри, ідеї, не підкріплені реальними злочинними діяннями особи, нездатні заподіяти шкоди охоронюваним законом соціальним цінностям. Закріплений у КК підхід про безкарність виявлення наміру виходить із визнання злочином лише діяння - дії або бездіяльності (ч. 1 ст. 11), ґрунтується на відомих ще римському праву тезах nullum crimen sine actus (немає злочину без вчинення дії), cogitationis poenam nemo patitur (думки не караються), враховує конституційне положення про право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Якщо намір вчинити злочин знаходить вияв у поведінці, яка сама по собі є створенням умов для вчинення злочину (наприклад, здійснюється підшукування знаряддя злочину), кримінальна відповідальність настає за готування до злочину.

Від виявлення наміру потрібно відрізняти випадки кримінально караної погрози, передбаченої, наприклад, статтями 129, 195, 258. У таких випадках закон передбачає відповідальність не за небезпечні думки, а за закінчене суспільно небезпечне діяння, коли сам по собі факт виявленої зовні і доведеної до відома потерпілого погрози визнається посяганням на певні соціальні цінності - життя особи, її власність, громадську безпеку тощо.

Не є виявленням наміру передбачені КК діяння, формою вчинення яких є різноманітні публічні заклики (див., наприклад, ч. 2 ст. 109, статті 110, 2582, 436). Такого роду діяння, вчинювані у формі написання і проголошення слів, фраз, промов, утворюють самостійні посягання на відповідні об'єкти кримінально-правової охорони. Передбачені чинним КК випадки кримінально караних погроз і закликів є прикладом обмеження на

законодавчому рівні конституційного права особи на вільне вираження своїх поглядів і переконань, яке допускається, зокрема, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, для захисту прав інших людей, для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

* * *  

Конституція України (ст. 34).

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. (статті 18, 19).

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. N 3 "Про судову практику у справах про згвалтування та інші статеві злочини" (п. 19).

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. N 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" (пункти 6 - 10).

Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами" від 26 квітня 2002 р. N 3 (пункти 22, 23, 26).

Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів" від 26 квітня 2002 р. N 4 (п. 4).

Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про хабарництво" від 26 квітня 2002 р. N 5 (пункти 10, 11).

Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи" від 7 лютого 2003 р. N 2 (п. 4).

Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності" від 25 квітня 2003 р. N 3 (пункти 14, 20).

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 р. N 8 "Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил" (п. 8).

Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями" від 23 грудня 2005 р. N 13 (п. 17).