Кримінальний кодекс України (KК України). Науково-практичний коментар.

1. Свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, -

карається арештом на строк до трьох місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, -

карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо двох чи більше осіб або неповнолітнього, -

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, -

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

Коментар:

1. Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) - це особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.

2. Об'єктом злочину виступають життя та здоров'я особи.

3. Об'єктивна сторона злочину виражається у:

1) поставленні іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1 ст. 130);

2) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу (ч. 2 ст. 130);

3) зараженні іншої особи ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 4 ст. 130).

До ВІЛ-інфікованих, тобто осіб, в організмі яких виявлено вірус імунодефіциту людини, належать як особи без клінічних проявів хвороби (носії ВІЛ), так і хворі на СНІД. ВІЛ вражає імунну систему людини, покликану захищати її від інфекційних та інших хвороб. Клітини імунної системи виробляють особливі білки - антитіла, які розпізнають віруси та бактерії, що потрапили в організм, і знищують їх. В організмі особи, хворої на СНІД як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції, відбуваються глибокі патологічні зміни, які роблять людину беззахисною від різноманітних хвороб, у т. ч. тих, які у звичайних умовах не становлять небезпеки для життя.

Взагалі до інфекційних хвороб належать розлади здоров'я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення. Законодавство про охорону здоров'я не вживає поняття невиліковної інфекційної хвороби. Однак виділяють особливо небезпечні інфекційні хвороби, тобто хвороби, які характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров'я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. Крім СНІДу, це: чума, холера, сказ, ящур, натуральна віспа, хвороба Марбург, гарячка Ебола, туберкульоз, кримська гарячка, хвороба Лайма, гострий респіраторний синдром (атипова пневмонія) тощо. Висновок про визнання тієї чи іншої особливо небезпечної інфекційної хвороби невиліковною слід робити у кожному конкретному випадку з урахуванням висновку судово-медичної експертизи. При цьому слід враховувати те, що у ст. 130 йдеться лише про ті інфекційні хвороби, які передаються від заражених людей здоровим вірусами, а не іншими живими збудниками. Зараження людини інфекційною хворобою невірусної етіології не утворює складу злочину, передбаченого ст. 130, і має кваліфікуватись як інший злочин проти життя чи здоров'я людини.

Свідоме поставлення іншої особи у небезпеку зараження ВІЛ може полягати, зокрема, у здійсненні без застосування запобіжних засобів статевих контактів незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості, наданні донором - ВІЛ-інфікованою особою своєї крові або тканин, недотриманні профілактичних заходів, спрямованих на недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції (наприклад, спільне використання нестерилізованих шприців для ін'єкцій наркотичних засобів).

Взагалі ВІЛ передається через: спільне використання голки або шприца, випадкове проколювання шкіри голкою із залишками крові, якою користувалась ВІЛ-інфікована особа; незахищений анальний, вагінальний або оральний секс з людиною, інфікованою ВІЛ; переливання не перевіреної на ВІЛ крові та її препаратів, трансплантацію органів та тканин; нанесення татуювань та (або) пірсингу нестерильними інструментами; через плаценту під час вагітності або при контакті плода з материнською кров'ю, шляхом годування грудьми новонародженої дитини.

ВІЛ не передається через: поцілунки, доторкування, обійми, рукостискання; кашель, чхання; спільний посуд, кухонні речі та їжу, приготовлену ВІЛ-інфікованою особою; плавальний басейн, туалетні сидіння, телефонні трубки, рушник чи одяг; укуси комах або тварин.

Чинне законодавство покладає на ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД такі обов'язки: а) вживати заходів щодо запобігання поширенню ВІЛ-інфекції, запропонованих закладами охорони здоров'я; б) до виявлення факту інфікованості повідомити осіб, які були з ними у статевих контактах, про можливість їх зараження; в) відмовитися від донорства крові, її компонентів, інших біологічних рідин, клітин, органів і тканин для використання їх у медичній практиці.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130, належить до формальних складів і визнається закінченим з моменту вчинення дій, які створюють реальну небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Особа, яка в тій чи іншій формі контактує з носієм зазначеного вірусу, його кров'ю, іншими рідинами або тканинами, може і не захворіти на невиліковну хворобу з різних причин (наприклад, внаслідок недостатньої концентрації вірусу). Для притягнення особи до відповідальності за ч. 1 ст. 130 не має значення те, чи знав потерпілий про хворобу винної особи, чи погоджувався він на вчинення щодо нього дій, які ставлять у небезпеку зараження вірусом невиліковної інфекційної хвороби.

На кваліфікацію за частинами 2, 3 і 4 ст. 130 не впливає те, в який конкретно спосіб потерпілого заражено вірусом невиліковної інфекційної хвороби. Таким способом може бути, наприклад, так званий ін'єкційний тероризм, коли потерпілому робиться укол шприцом або голкою із зараженою кров'ю. Цей злочин вважається закінченим з моменту зараження ВІЛ-інфекцією або іншим вірусом. Під зараженням слід розуміти таке проникнення збудника інфекції (вірусу) в організм людини, яке спричинило розвиток інфекційного процесу (з моменту зараження ВІЛ до розвитку клінічних ознак може минути від 2 - 3 до 10 - 15 і навіть більше років). Для визнання злочину закінченим не має значення, було потерпілого лише ВІЛ-інфіковано чи він фактично захворів на СНІД.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, яке сталося внаслідок зґвалтування потерпілої особи або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, охоплюється ч. 4 ст. 152 або ч. 3 ст. 153 (за ознакою спричинення особливо тяжких наслідків) і додаткової кваліфікації за ст. 130 не потребує. Якщо зараження вказаним вірусом сталося в результаті вчинення інших злочинів проти статевої свободи і статевої недоторканності, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 130 і, зокрема, статтями 155 або 156.

Самозараження зазначеною інфекційною хворобою, а так само створення загрози особистого зараження невиліковною інфекційною хворобою відповідальність за ст. 130 не тягне.

4. Суб'єкт злочину, передбаченого ч. 2 і ч. 3 ст. 130, спеціальний - це осудна особа, якій виповнилось 16 років, яка хворіє на невиліковну інфекційну хворобу (у т. ч. ВІЛ-інфікований) і знає про це.

Особі, в якої за даними медичного огляду виявлено ВІЛ-інфекцію, повідомляється про це працівником закладу охорони здоров'я, в якому проведено огляд, з урахуванням вимог законодавства щодо конфіденційності цієї інформації. Одночасно ВІЛ-інфікованому повідомляється про необхідність дотримання певних профілактичних заходів, про гарантії дотримання прав і свобод ВІЛ-інфікованих, а також про кримінальну відповідальність за завідоме поставлення у небезпеку зараження та зараження інших осіб вірусом імунодефіциту людини. ВІЛ-інфікована особа зобов'язана письмово засвідчити факт одержання зазначеної інформації та попередження, після чого вона направляється до лікувально-профілактичного закладу для диспансерного нагляду та надання медичної допомоги.

Із тексту КК випливає, що за ч. 1 і ч. 4 ст. 130 до відповідальності може притягуватись і той, хто сам не страждає на невиліковну інфекційну хворобу, що є небезпечною для життя людини.

Зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, яке сталося внаслідок неналежного виконання медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них, належить кваліфікувати за ст. 131.

5. Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130, характеризується умислом, на що вказує використання звороту "свідоме поставлення". Для суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, характерна необережність у виді злочинної самовпевненості. Зараження іншої людини вірусом невиліковної інфекційної хвороби, вчинене особою, яка не знала, що вона є носієм такого вірусу, але за обставинами справи могла і повинна була передбачати настання суспільно небезпечних наслідків (злочинна недбалість), може розглядатись як заподіяння необережного тілесного ушкодження або вбивство через необережність.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130, характеризується умислом, змістом якого є створення небезпеки для життя людини. Якщо ж установлено прямий умисел на позбавлення життя потерпілого, дії винного треба кваліфікувати за ст. 115 (із посиланням на відповідну частину ст. 15 - у випадку ненастання смерті потерпілого).

6. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130, є зараження: 1) двох або більше осіб; 2) неповнолітнього (ч. 3 ст. 130). Про поняття цих ознак див. коментар до ст. 133.

 * * *

Закон України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" в редакції від 3 березня 1998 р.

Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 р. (ст. 28).

Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 6 квітня 2000 р.

Закон України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" від 5 липня 2001 р.

Правила медичного огляду з метою виявлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Затверджені постановою Кабінету Міністрів України N 2026 від 18 грудня 1998 р.

Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Концепції стратегії дій Уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, на період до 2011 року та Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004 - 2008 роки" N 264 від 4 березня 2004 р.

Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності. Затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України N 66 від 14 квітня 1995 р.

Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб. Затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України N 133 від 19 липня 1995 р.

Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань. Затверджений наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України N 3/6 від 18 січня 2000 р.

Наказ Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства праці і соціальної політики України "Про заходи щодо організації профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини, медичної допомоги і соціального супроводу ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей" N 740/1030/4154/321/614а від 23 листопада 2007 р.