Кодекс торговельного мореплавства України (КТМУ). Науково-практичний коментар.

За договором морського перевезення вантажу перевізник або фрахтівник зобов'язується перевезти доручений йому відправником вантаж із порту відправлення в порт призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник або фрахтувальник зобов'язується сплатити за перевезення встановлену плату (фрахт). 

Фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, що уклали між собою договір фрахтування судна (чартер).

Коментар:

Правове регулювання відносин щодо перевезення вантажів морським транспортом має давню історію. Вже в законах Хамурапі містилися норми, що регулювали відносини судновласника з іншими учасниками процесу перевезення вантажу морським судном. Писаний договір морського перевезення було складено в Римі у 263 році нашої ери. Цей договір регулював відносини щодо навантаження, фрахту, авансових платежів, строків розвантаження у порту призначення тощо. Родоначальником сучасного договору вважається договір 1263 року, складений в Італії, який передбачав обов'язок судновласника надати судно у морехідному стані, здійснити навантаження і розвантаження, обумовлював порядок сплати фрахту, найом тальмана за рахунок судновласника, порядок відповідальності за порушення договірних умов. У цей час в Італії зароджується документ - чартер. В кінці XVI ст. з'являється такий документ як коносамент. В Італії цей документ називали "полісом" щодо навантаження, а у Франції - "розпискою" капітана про прийом вантажу від відправника. І лише в Іспанії цей документ отримав остаточну назву "conocimiento".

Морську торгівлю вела Київська Русь, про що свідчать її договори з Візантією X ст. Активну участь у міжнародному торговельному мореплавстві XVI - XVII ст. брала Запорізька Січ, яка мала суднобудівну верф на острові Мала Хортиця, що на Дніпрі. Вона підтримувала торгівлю з Туреччиною та іншими країнами Середземноморського регіону, що відображено у договорі з турецьким султаном 1649 р.

У процесі розвитку економічних відносин у сфері торговельного мореплавства з'явилася тенденція щодо поширення і деталізації договору морського перевезення.

Статтею 133 КТМУ встановлено, що за договором морського перевезення вантажу перевізник або фрахтівник зобов'язується перевезти доручений йому відправником вантаж з порту відправлення у порт призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник або фрахтувальник зобов'язується сплатити за перевезення встановлену плату (фрахт).

Однак це визначення не можна вважати досконалим. Зокрема, замість перевізника, вантажовідправника і вантажоодержувача (так визначені сторони договору перевезення вантажів за ГКУ) мова йде про перевізника або фрахтівника, відправника або фрахтувальника та одержувача. До того ж, закріплене у ч. 2 цієї статті положення про те, що фрахтувальником і фрахтівником визнаються особи, що уклали між собою договір фрахтування судна (чартер), заперечує самостійний характер договору фрахтування і дає підстави розглядати його як різновид договору морського перевезення всупереч тому, що кожний із цих договорів має самостійний зміст і регулюється окремими розділами КТМУ.

Сторони договору фрахтування не можуть бути водночас сторонами договору перевезення, бо це призведе до тотожності різних за змістом зобов'язань. Навіть якщо правовідносини щодо фрахтування морського судна передують правовідносинам щодо перевезення вантажу, сторонами у договорі перевезення будуть перевізник, вантажовідправник і вантажоодержувач, тому що вони мають відмінні від договору фрахтування зобов'язання. До того ж, договір фрахтування має свій предмет, зміст, склад сторін (є двостороннім) і ніяк не повинен впливати на інший самостійний вид договору, який застосовується у сфері торговельного мореплавства, - договір морського перевезення вантажу. Таким чином, два договори - перевезення і фрахтування - не можуть поєднуватися в одному, бо тим самим змішується їх предметна ознака, відпадає критерій розмежування і стає неможливим пояснити, чому вони знайшли своє закріплення у різних розділах КТМУ.

Договір морського перевезення вантажу констатується як реальний і вимагає передання вантажу перевізникові. За договором кожна сторона (перевізник, відправник або одержувач) набуває певних прав та обов'язків, і це дає підстави говорити про тристоронність договору. Визначення вказує на обов'язок перевізника здійснити перевезення за встановлену плату, тому договір слід віднести до кола оплатних договорів. До того ж, перевезення має бути здійснено у встановлений законодавством чи договором строк. Мова йде про доставку вантажу у термін і за маршрутом, які встановлюються за угодою сторін, а за відсутності такої угоди - у строк, який можна розумно вимагати від перевізника з урахуванням конкретних обставин і особливостей маршруту. Отже, договір морського перевезення вантажу є строковим.

Договір морського перевезення вантажу є самостійним видом договору, він хоч і схожий, але істотно відрізняється від договорів підряду, договору майнового найму та договору схову.

Розмежування договорів майнового найму і договору морського перевезення вантажу має полягати у наступному. За договором майнового найму наймач набуває прав використовувати надане йому майно, тоді як за договором морського перевезення вантажу використання морського судна для перевезення вантажу відбувається без передачі його у користування відправнику, внаслідок чого останній позбавлений можливості самостійно його використовувати та отримувати з нього користь. За договором майнового найму відбувається передача майна у тимчасове користування наймача, тоді як за договором морського перевезення вантажу передачі морського судна у користування відправника не відбувається. Під обов'язком перевізника надати морське судно для перевезення розуміється обов'язок прийняти до перевезення на цьому морському судні вантаж, наданий відправником.

Договір морського перевезення вантажу не може ототожнюватися з договором схову. Одним із обов'язків перевізника є обов'язок забезпечити збереження вантажу, тоді як за договором схову послуга охоронця зводиться до зберігання переданого йому майна, і у поверненні цього майна іншій стороні договору у цілості. За умовами перевезення діяльність перевізника по збереженню вантажу і видачі його одержувачу не носить характер самостійної економічної послуги і тому не має самостійного правового вираження. Для перевізника збереження вантажу є дією, яка супроводжує перевезення вантажу, а тому є невід'ємною від самого процесу перевезення.

Не можна розглядати договір морського перевезення вантажу як різновид договору підряду. По-перше, договір морського перевезення вантажу передбачає надання транспортної послуги, яка є продуктом матеріального виробництва; предметом договору підряду є виготовлення або переробка речей. Для виконання підрядних робіт необхідним є використання матеріалів підрядника або замовника, внаслідок чого ці матеріали споживаються, тобто набувають форми певного виробу. В останньому випадку мова йде про відносини, які існують безпосередньо у сфері виробництва. За договором морського перевезення вантажу, приймаючи вантаж до перевезення, перевізник зобов'язується видати його одержувачу у такому стані, в якому він знаходився під час прийому до перевезення, тобто використання перевізником вантажу з метою здійснення самого процесу перевезення є неприпустимим. Отже, за договором морського перевезення вантажу вантаж, як матеріальна цінність, надається перевізнику для його доставки у пункт призначення, тобто під час перевезення він не споживається. Не підлягає переробці і безпосередньо транспортний засіб, за допомогою якого здійснюється перевезення. Останній використовується перевізником лише з метою переміщення вантажу. По-друге, виконання договору морського перевезення вантажу є неможливим без передачі вантажу відправником перевізнику, у той час, коли передача підряднику будь-яких речей, що належать замовнику для виконання певної роботи за договором підряду, не завжди супроводжує виконання цього договору.

Поряд з договором морського перевезення вантажу особливе місце посідає договір фрахтування морського судна, предмет якого, як правило, поєднується з предметом договору морського перевезення вантажу. Питання такого поєднання є наслідком зосередження уваги на загальних рисах цих договорів.

На нашу думку, розмежування договорів морського перевезення вантажу і фрахтування має як теоретичну, так і практичну цінність.

З теоретичної точки зору мова йде про відмінність предметів двох договорів, їх суб'єктного складу та змісту зобов'язань. В основу теоретичного розмежування договорів покладено такі критерії:

1) предметом договору перевезення є послуги щодо перевезення вантажу, а предметом договору фрахтування - морське судно та послуги екіпажу;

2) метою договору перевезення є перевезення вантажів, а метою договору фрахтування - будь-які цілі торговельного мореплавства;

3) сторонами у договорі перевезення є відправник, перевізник, одержувач, а в договорі фрахтування - фрахтівник та фрахтувальник;

4) договір перевезення є реальним, а договір фрахтування - консенсуальним;

5) документом, що підтверджує наявність і зміст договору перевезення є коносамент, а документом, що підтверджує наявність і зміст договору фрахтування, є чартер;

6) право володіння судном за договором перевезення належить перевізнику, тобто судновласнику, а у випадках фрахтування на умовах бербоут-чартеру - фрахтувальнику;

7) право користування судном за договором перевезення належить судновласнику, а за договором фрахтування - фрахтувальнику;

8) підпорядкування членів екіпажу за договором перевезення здійснюється судновласнику, а за договором фрахтування на умовах бербоут-чартеру - фрахтувальнику;

9) ризик пошкодження і загибелі судна лежить на судновласникові за договором перевезення і на фрахтувальникові - за договором фрахтування.

З практичної точки зору можливість застосування договорів перевезення і фрахтування у сфері торговельного мореплавства дає підстави говорити про те, що вони застосовуються в одній сфері, але у різних її напрямках. Застосування договору морського перевезення вантажу пов'язане з використанням морського судна для перевезення вантажів і тільки їх, застосування договору фрахтування - для перевезення пасажирів, вантажів та для інших цілей торговельного мореплавства, зокрема для буксирних або рятувальних операцій. Договір фрахтування слід розглядати як різновид договору оренди транспортних засобів.

Таким чином, договір фрахтування не є видом договору перевезення. Договори фрахтування та морського перевезення вантажу є господарськими договорами, самостійними видами договорів, що застосовується у сфері торговельного мореплавства.