Кодекс торговельного мореплавства України (КТМУ). Науково-практичний коментар.

Арештоване судно звільняється з-під арешту у разі надання забезпечення морської вимоги в прийнятній формі та достатнього за розміром. 

За відсутності згоди сторін щодо форми і розміру забезпечення морської вимоги суд, господарський суд або Морська арбітражна комісія визначають форму і розмір забезпечення, який не повинен перевищувати вартості судна.

Будь-яке прохання про звільнення судна з-під арешту у зв'язку з наданням забезпечення морської вимоги не означає визнання відповідальності, відмови від засобів захисту або права на обмеження відповідальності.

Особа, яка забезпечила морську вимогу згідно з частиною першою цієї статті, може в будь-який час звернутися до суду або в Морську арбітражну комісію з проханням про зменшення, зміну або анулювання забезпечення.

Коментар:

Положення ст. 44 Кодексу відповідають ст. 5 Міжнародної конвенції про уніфікацію деяких правил відносно накладання арешту на морські судна для забезпечення цивільного позову 1952 року.

Звільнення судна здійснюється тим же судом, який виніс постанову про арешт у разі забезпечення морської вимоги в прийнятній формі та достатнього за розміром. За загальним правилом достатнім за розміром є забезпечення, яке враховує всі можливі вимоги і проценти, однак розмір його не повинен перевищувати вартості самого судна. Що стосується форми забезпечення, то вона повинна бути прийнятною для позивача.

Відповідно до Цивільного кодексу України одним із видів забезпечення зобов'язань є гарантія, під якою розуміється гарантія банку, іншої фінансової установи, страхової організації (ст. 560). В якості гаранту в торговельному мореплавстві часто виступають клуби взаємного страхування.

Оскільки арешт судна відповідно з Главою 4 Кодексу є забезпечувальним арештом. І суд, який наклав арешт, не завжди має повноваження по розгляду справи по суті, гарантія або інше фінансове забезпечення, яке надане з метою звільнення судна, повинні конкретно передбачати, що вони надані в якості забезпечення виконання будь-якого судового рішення.

В свою чергу, Конвенція 1952 року передбачає два випадки, в яких суд, що наклав забезпечувальний арешт, встановлює строк для пред'явлення позову в іншому суді. По-перше, суд повинен встановити строк, протягом якого особа, що має вимогу до боржника, повинна пред'явити позов в компетентному суді. По-друге, якщо сторони домовилися передати спір на вирішення в конкретний суд або арбітраж, суд, який наклав арешт на судно, може встановити строк, протягом якого особа, що має вимогу, може пред'явити позов. Як в першому, так і в другому випадку відповідач може внести клопотання про звільнення судна або гарантії або іншого забезпечення, якщо позов не був пред'явлений в установлений строк.

У випадку, коли сторони не можуть досягнути згоди щодо форми і розміру забезпечення морської вимоги, вони визначаються судом, господарським судом або Морською арбітражною комісією.

Частина 3 коментованої статті закріплює загальне правило. Відповідно до якого, будь-яке прохання про звільнення судна з-під арешту у зв'язку з наданням забезпечення морської вимоги не повинні в подальшому розглядатися як визнання відповідальності, відмова від засобів захисту або права на обмеження відповідальності.

На практиці непоодинокі випадки, коли по проходженні певного часу після надання забезпечення сторони уточнюють розмір завданих збитків, який виявляється значно нижчим, ніж передбачався. Якщо сторони не можуть домовитися між собою про зменшення розміру забезпечення або зміну його умов, особа, яка забезпечила морську вимогу, може звернутися до суду або в Морську арбітражну комісію з проханням про зменшення, зміну або анулювання забезпечення.