Сімейний кодекс України (СКУ). Науково-практичний коментар.

1. Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.

2. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом.

Коментар:

1. Положення коментованої статті мають характер презумпції і встановлюють загальні засади правового режиму майна, яке знаходиться у власності батьків і дітей. Метою такого позитивного регулювання є внесення визначеності у майновий статус зазначених осіб з метою недопущення виникнення спорів про належність майна між батьками і дітьми.

Відповідно до ч. 1 даної статті батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. З огляду на логіку і загальні засади Сімейного кодексу України даною статтею встановлюється режим індивідуальної власності батьків і дітей або режим права власності кожного члена сім'ї. Дане положення загалом не є чимось особливими і таким, що притаманне тільки сімейному праву. Оскільки роздільність власності батьків і дітей витікає, зокрема з положень ст. 31, 32 ЦК України (в частині можливості бути стороною дрібних побутових правочинів та права бути учасником (засновником) юридичних осіб та розпоряджатися доходами) і загалом із загального поняття цивільної правоздатності. Разом з тим конкретизація на рівні СК України має свою спеціальну мету - визначення режиму майна, що використовується батьками і дітьми, які проживають спільно. Адже доволі часто разом проживають не тільки батьки і малолітні (неповнолітні) діти, але й діти, у яких є свої сім'ї, однак в силу матеріального становища вони не можуть придбати (взяти в найм) житло для роздільного проживання.

При цьому звертають на себе увагу дві обставини. По-перше, як видно із аналізованої норми режим роздільної власності поширено не на всіх батьків і дітей, а тільки на тих, які приживають спільно. На це вказує використане слово "зокрема", а тому сфера дії даного положення як раз обмежується спільним проживанням. Більш детально про спільне проживання див. коментар до ст. 56 та 74 СК України. По-друге, цікавим є використання законодавцем звороту "можуть бути самостійними власниками майна" замість "є самостійними власниками майна". Це свідчить про імовірнісний характер даної норми, при чому не виключається і протилежної ситуації типу "можуть і не бути". А у такому разі виникає запитання. Який ще правовий режим може бути встановлено стосовно майна батьків і дітей, які спільно проживають? На це запитання кодекс відповіді не дає.

На наш погляд дію частини першої даної статті потрібно розуміти як таку, яка стосується у першу чергу повнолітніх дітей, які проживають разом із батьками. Адже саме тут на практиці з усією гостротою може постати питання про розподіл майна використовуваного обома сім'ями. Щодо роздільності майна малолітніх або неповнолітніх дітей та їх батьків, то це питання не є настільки гострим. Адже саме такий підхід випливає із загальних засад цивільного законодавства. Зокрема майно, яке набувається малолітніми та неповнолітніми особами за договорами дарування чи в силу спадкування незалежно від того, яка вартість такого майна і хто є його попереднім власником (самі батьки чи інші особи) переходить у власність особи незалежно від віку, а батьки здійснюють управління таким майном або іншим чином володіють ним на законних підставах.

2. Частина 2 коментованої статті передбачає, що при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом. Зазначена презумпція заснована на тому, що за загальним правилом вказані у нормі категорії осіб, як правило, не мають самостійного заробітку чи іншого доходу, який дозволяв би їм претендувати на частку у майні сім'ї. А тому вважається, що якщо при вирішенні спору малолітні та неповнолітні особи повинні довести, що майно є їх індивідуальною власністю. Разом з тим такий підхід в якісь мірі суперечить положенням ч. 1, у якій проголошується роздільність майна. Законодавець, з одного боку, надає неповнолітнім особам право самостійного володіння та розпорядження майном, а з іншого - у випадку виникнення спору пріоритет з точки зору процесуального статусу надає батькам. Зазначена непослідовність є тим більше явною, коли неповнолітньою є особа - засновник (учасник) юридичної особи або яка має самостійний дохід від творчої чи іншої діяльності незабороненої законом і тим самим її доходи переважають у сукупному доході сім'ї. А тому в такій ситуації обов'язок неповнолітніх доводити право власності на спірне майно виглядає дещо нелогічним.