Сімейний кодекс України (СКУ). Науково-практичний коментар.

1. Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 цього Кодексу.

2. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Коментар:

1. Відповідно до ст. 20 Конвенції про права дитини від 20.11.89 р. (підписана Україною: 21.02.90 р., набула чинності для України: 27.09.91 р.) дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують зміну догляду за дитиною. Такий догляд може включати, зокрема, усиновлення.

Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони:

a) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише компетентні власті, які визначають згідно з застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на всиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;

b) визначають, що усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім'ю, яка могла б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим;

c) забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які застосовуються щодо усиновлення всередині країни;

d) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку усиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод, пов'язаних з цією особою;

e) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх домовленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювали компетентні власті чи органи (ст. 21 Конвенції про права дитини від 20.11.89 р. (підписана Україною: 21.02.90 р., набула чинності для України: 27.09.91 р.)).

2. Поняття усиновлення, подане у коментованій статті, перекликається із іншими його визначеннями, поданими в інших нормативно-правових актах (ст. 24 Закону України "Про охорону дитинства", ст. 1 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування"). Однак ці визначення дещо відрізняються один від одного. Так, наприклад, відповідно до ст. 24 Закону України "Про охорону дитинства" усиновлення вважається передачею неповнолітньої дитини на виховання, що дещо звужує поняття усиновлення, оскільки особами, які можуть бути усиновлені, можуть бути і повнолітні особи, а виховання - це не єдиний із наслідків усиновлення. Віковий ценз розуміння поняття усиновлення використовується й у ст. 1 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування". У цьому аспекті слід зрозуміти вузьке розуміння поняття усиновлення цілями і завданнями цих законів.

Загалом усиновлення слід розуміти у декількох розуміннях. По-перше, як правовий інститут сімейного права, тобто сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані із прийняттям усиновлювачем у свою сім'ю на правах дочки чи сина, здійсненням нагляду за дотриманням прав усиновлювачів та усиновлених та ін.

По-друге, як юридичний акт, тобто дію усиновлювача, спрямовану на виникнення правовідносин батьківства, материнства, які є наслідком прийняття чужої особи у свою сім'ю на правах дочки чи сина.

По-третє, як юридичний факт, внаслідок якого виникають, змінюються і припиняються правовідносини, причому не тільки у сфері сімейних відносин. Цей факт має доволі складний характер, оскільки для одних правовідносин це правовстановлюючий факт, а для інших - правозмінюючий або правоприпиняючий. Усиновлення тягне за собою наступні правові наслідки: а) встановлення нового правового зв'язку між усиновлювачем (усиновлювачами) та усиновленою дитиною, а також між усиновленою дитиною і родичами усиновителя; б) припинення правового зв'язку усиновленої дитини з її батьками й родичами за кровним походженням. Таким чином, усиновлення одночасно є як правовстановлюючим, так і правоприпиняючим юридичним фактом.

І на кінець, усиновлення є актом цивільного стану, тобто тим актом, котрий підлягає реєстрації у передбаченому законом порядку. Реєстрація усиновлення (удочеріння) була введена в Україні з березня 1926 року, а норми про її проведення виключено з Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР Законом України від 23 червня 1992 року.

3. Як випливає із загального поняття усиновлення, поданого у коментованій статті, ознаками усиновлення є:

- добровільність, тобто прийняття особи у сім'ю у порядку усиновлення не може відбуватися проти волі особи, про своє бажання прийняти усиновлювач повинен подати заяву (ст. 223 СК України);

- дія, яка вказує на прийняття у сім'ю іншої особи, яка не перебуває у правовому відношенні батько - дитина. Це може бути як родич, так і той, хто не перебуває у жодних правових зв'язках. Ці зв'язки можуть ґрунтуватися, зокрема, на відносинах, котрі не регулюються правовими нормами (кумівство, сусідство та ін.);

- внаслідок такого прийняття особа не просто стає членом сім'ї усиновлювача, а набуває правового статусу дитини з усіма наслідками, які випливають із факту біологічного походження. Окреме визнання усиновлювача та усиновленого членами сім'ї міститься у ряді актів законодавства (напр., ст. 1 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб", Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї") від 03.06.99 р. та ін.);

- проведення у передбаченому порядку. Крім окремого винятку, такий акт може відбуватися тільки на підставі рішення суду, яке ухвалене у передбаченому процесуальним законом порядку, відповідає вимогам, встановленим законом, а також набрало законної сили. Коментованою статтею встановлене загальне правило щодо порядку усиновлення, але воно може здійснюватися інакше, у порядку, встановленому ст. 282 СК України та іншими актами. Так, відповідно до ст. 31 Консульського статуту України, затв. Указом Президента України від 02.04.94 р. N 127/94, консулом провадиться усиновлення дитини, яка є громадянином України і проживає за межами України. При цьому запровадження судового порядку усиновлення не означає, що усі здійснені до цього часу усиновлення вважаються такими, що не породжують відносин внаслідок факту усиновлення.

Справи про усиновлення розглядаються порядком окремого провадження, визначеного Цивільним процесуальним кодексом України. Суди порядком окремого провадження також можуть встановлювати факти усиновлення (удочеріння), якщо в органах реєстрації актів громадянського стану не зберігся відповідний запис чи відмовлено у його відновленні або ж він може бути відновлений лише на підставі рішення суду про встановлення факту реєстрації акта громадянського стану (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 31.03.95 р. "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення"), однак це не стосується безпосередньо здійснення усиновлення.

Судом не може бути встановлений факт усиновлення лише у зв'язку із знаходженням дитини на вихованні і утриманні заявника (заявників), оскільки підставою для виникнення відносин із усиновлення є рішення суду, яке набрало законної сили. Тобто фактичне усиновлення не породжує правових наслідків.

4. У законодавстві застосовуються поняття "усиновлення" та "удочеріння", котрі розрізняються в залежності від статі особи, котру усиновляють. Тому їх слід розуміти як синоніми і у подальшому використовуємо поняття "усиновлення". У ряді випадків у законодавстві вживається поняття "всиновлення", яке слід вважати видозміною поняття "усиновлення". Як тотожні слід розуміти також поняття "усиновлювач" та "усиновитель".

5. Усиновлення як інститут сімейного права, як і будь-який інший, має завдання та мету правового регулювання. Завданням усиновлення як сукупності правових норм є врегулювання відносин, пов'язаних із підготовкою та проведенням усиновлення, його реєстрації, а також наслідків вчинення такого акту.

Завданням усиновлення як правового акту є сприяння реалізації конституційного права особи на сім'ю, і саме для поповнення можливого біологічного чи правового вакууму батьківства існує інститут усиновлення.

Коментована стаття встановлює окреме правило, яке застосовується при здійсненні усиновленні дітей (ст. ст. 6, 208 СК України). На необхідності дотримання інтересів дитини при усиновленні, а також у подальшому закцентовано увагу, наприклад, у наказі Міністерства освіти і науки України від 01.06.2005 р. N 330 "Щодо захисту законних прав та інтересів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування".

Отож основною і визначальною засадою усиновлення дитини є забезпечення її інтересів, причому коментована стаття не випадково наголошує не просто на інтересах дитини, а підкреслює їх найвищість. Визначення найвищості інтересів дитини у сімейному законодавстві немає, однак можемо провести аналогію із положеннями ст. 3 Конституції України щодо пріоритету загальносоціального над державним.

Під інтересами дитини слід розуміти створення для неї сприятливих умов (як матеріального, так і морального характеру) для виховання і всебічного розвитку (у фізичному, психічному, духовному та іншому відношенні), максимально наближених, якщо це можливо, до обстановки, звичної для дитини у втраченій нею сім'ї. При цьому не слід розуміти ці інтереси виключно як потребу забезпечити матеріальні та житлові умови. Головне - щоб відносини, котрі виникли внаслідок усиновлення, відповідали усім вимогам сім'ї як первинного та основного осередку суспільства (ст. 3 СК України).

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про охорону дитинства" усиновлення допускається виключно в інтересах дитини України. Однак усиновлення також проводиться в інтересах усиновлювачів (хоча прямо це у законі не записано), оскільки воно дає, зокрема, можливість особам, котрі не мають дітей, задовольнити почуття батьківської любові, потреби в материнстві, батьківстві. У цьому аспекті не слід говорити про змагання інтересів, а про їхнє органічне поєднання з метою створення сім'ї.

Визначені поняття доволі оціночні, що посилює відповідальність органів опіки та піклування, на котрі покладається весь тягар підготовки до усиновлення, та суду, який розглядає та вирішує справу про усиновлення. Від правильного вибору усиновлювачів залежить доля самої дитини. Тому, щоб питання про усиновлення було здійснене з максимальним урахуванням інтересів дитини, суд може залучити до участі у справі батьків (одного з батьків) або інших законних представників усиновлюваної дитини, її родичів, представника закладу чи установи, в якій знаходиться дитина, яка позбавлена батьківського піклування, та інших заінтересованих осіб, а також саму дитину. При вирішенні питання про необхідність виклику у судове засідання дитини, щодо якої вирішується питання про усиновлення, судді доречно вислухати думку представника органу опіки і піклування, щоб її участь у суді не мала для неї несприятливого впливу.