Сімейний кодекс України (СКУ). Науково-практичний коментар.

1. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

2. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Коментар:

1. Згідно частини першої коментованої статті розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. З цього слідує, що усі правила, які регулюють порядок та встановлюють обмеження у розпорядженні спільним сумісним майном, зберігають свою силу для колишнього подружжя і після припинення шлюбу, якщо тільки режим спільної сумісної власності не був припинений у зв'язку з поділом майна.

При цьому рішення суду про розірвання шлюбу, яким не був здійснений поділ майна подружжя, не є документом, який встановлює право особистої роздільної власності у колишнього подружжя навіть в тих випадках, коли в ньому вказано, що кожний з подружжя не має майнових претензій до другого. Тому у випадках, коли після розлучення один з колишнього подружжя має намір відчужити майно і при цьому не може документально підтвердити наявність у нього права особистої власності на дане майно, нотаріус не має права посвідчувати такий правочин без згоди другого з подружжя. Якщо відчужував вважає майно - предмет майбутнього правочину - своєю особистою власністю, він може звернутися до суду з позовом про визнання за ним права власності на це майно.

2. Неоднозначне тлумачення може викликати норма частини другої даної статті, згідно якої засади розпорядження майном між подружжям після розірвання шлюбу здійснюється виключно за взаємною згодою відповідно до ЦК. На нашу думку, використання терміну "виключно" у відношенні здійснення права розпорядження подружжям є невдалим, нічим не виправданим обмеженням їх правового статусу, яке водночас аж ніяк не може перешкодити подружжю звернутися до суду у разі виникнення спору.

Крім того, значення ч. 1 даної статті СК полягає в тому, що вона якраз і вимагає поширювати на розпорядження майном, що залишається об'єктом спільної сумісної власності подружжя, норми, аналогічні тим, які застосовуються до подружжя, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. Іншими словами, договірне регулювання може бути основним, але не єдиним способом розпорядження майном колишнім подружжям.

У зв'язку з викладеним принаймні дивним вбачається посилання на ЦК України як на нормативний акт, що має регулювати питання розпорядження об'єктами спільної сумісної власності після розірвання шлюбу. Цілком очевидно, що ЦК та СК співвідносяться у питанні правового регулювання спільної сумісної власності як акти загальний та спеціальний. Норми СК щодо здійснення права спільної сумісної власності подружжя деталізують відповідні загальні положення ЦК. З цього випливає, що не ЦК, а СК є основним нормативним актом, який регулюватиме порядок здійснення права розпорядження спільною сумісною власністю подружжя після розірвання шлюбу, а за наявності суперечностей між цими кодексами підлягають застосуванню саме норми СК.