Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК України). Науково-практичний коментар.

1. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 1 Цивільного процесуального кодексу України

1. Цивільне судочинство - це форма реалізації судової влади, форма здійснення правосуддя в цивільних (в широкому розумінні) справах.

Коментована стаття виділяє мету та завдання цивільного судочинства і тому є визначальною для розуміння усіх інших норм ЦПК.

2. Метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Захист прав, свобод та інтересів слід відрізняти від їх охорони. Саме в ній вбачалося основне завдання судочинства за ЦПК 1963 р. (ст. 2). Охорона прав та інтересів має на меті запобігти їх порушенню. Охорона здійснюється шляхом встановлення відповідних норм права, правових стимулів, заборон тощо.

Захист прав здійснюється у разі їх порушення. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Цивільне судочинство захищає права та інтереси не лише позивача, але й відповідача, наприклад, у разі постановлення рішення про відмову у позові, а також третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.

3. Об'єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави. Для розкриття цих категорій необхідно звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 (Справа N 1-10/2004)).

Відповідно до п. 3.1 мотивувальної частини цього Рішення, у загальносоціологічному значенні категорія "інтерес" розуміється як об'єктивно існуюча і суб'єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології - як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін "інтерес", враховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об'єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами.

У п. 3.4 Рішення зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Особливого значення набуває чітке розмежування понять "інтерес" (у вузькому розумінні) і "суб'єктивне право", логічно-смисловий зв'язок між якими є очевидним: і те, й інше опосередковується об'єктивним правом, гарантується і охороняється державою тощо. Зокрема, і суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес є дозволами. Але перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: "Дозволено все, що передбачено у законі", а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: "Дозволено все, що не забороняється законом". Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

Отже, поняття "охоронюваний законом інтерес"... у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова) означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб'єктивного права;

б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

З урахуванням наведених вище міркувань Конституційний Суд України вирішив, що поняття "охоронюваний законом інтерес"... треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

4. Захист цивільних прав здійснюється не лише судом, але й іншими органами та особами:

1) Президентом України. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

З метою захисту цивільних прав та інтересів, Президент, зокрема, зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (п. 15 ст. 106 Конституції); скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16 ст. 106 Конституції);

2) органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування. Ці органи захищають цивільні права та інтереси як шляхом вчинення фактичних дій (наприклад, припинення працівниками міліції злочину, який посягає на особу чи власність), так і шляхом прийняття відповідних рішень (наприклад, рішення СЕС про зупинення реалізації неякісної продукції, про усунення порушень на ринку цінних паперів тощо).

При цьому ст. 17 ЦК визначає, що рішення, прийняті зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду;

3) Уповноваженим Верховної Ради з прав людини. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

4) прокурором. Прокурор може захищати цивільні права та інтереси шляхом вжиття відповідних заходів прокурорського реагування: протесту, припису, подання. Підстави та порядок їх застосування передбачені Законом України "Про прокуратуру";

5) нотаріусом. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Ст. 19 ЦК закріплює право особи на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. При цьому самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Судовий захист порушених прав та інтересів особи, порівняно з іншими формами захисту, має наступні ознаки:

1) здійснюється спеціальним державним органом - судом;

2) здійснюється професійними юристами - суддями;

3) відбувається у передбаченій законом процесуальній формі;

4) є остаточним;

5) має найвищу юридичну силу;

6) здійснюється шляхом постановлення судового рішення, яке має загальнообов'язкову силу;

7) виконання рішення суду забезпечується можливістю застосування державного примусу;

8) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

5. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.

Коментована стаття встановлює принципи, яким повинне відповідати цивільне судочинство:

- справедливий судовий розгляд і вирішення цивільних справ.

- неупереджений судовий розгляд і вирішення цивільних справ;

- своєчасний судовий розгляд та вирішення цивільної справи.

Ці принципи закріплюють у національному законодавстві положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.50 р., ратифікованої Законом України від 17.07.97 р., відповідно до якої кожному гарантується право на справедливий судовий розгляд. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків... має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Не зважаючи на юридичну невизначеність принципів справедливості, неупередженості та своєчасності, вони неодноразово застосовувалися Європейським судом з прав людини. Під час застосування цієї норми Конвенції Європейський Суд з прав людини відзначив, що "справедливість строку розгляду справи" повинна визначатися складністю справи, а також поведінкою заявника та відповідних владних структур (судів). У цивільних справах щодо статусу особи має значення те, що є важливим для самого заявника, а на це особливо слід звернути увагу, якщо занадто довгий розгляд справи може порушити право особи на повагу до сімейного життя.

Щодо поведінки відповідних судів, які мали справу в своєму провадженні, Суд визнав, що стосовно того, що було важливим для заявника (розлучення, право на утримання та право побачення з дітьми), суди держави-відповідача не доклали достатніх зусиль, передбачених ч. 1 ст. 6 Конвенції, для забезпечення "справедливого суду". Зокрема, періоди їх бездіяльності від 25 листопада 1993 р. до 15 грудня 1994 р. і від 15 грудня 1994 р. до 10 липня 1997 р. Суд вважає такими, що не відповідають вимозі "розумного строку" розгляду справи, за що держава-відповідач повинна нести відповідальність (Рішення від 18.02.99 р., справа "Лаїно проти Італії").

6. У листі Верховного Суду України від 25.01.2006 р. N 1-5/45 відзначається, що у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей ст. 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання розумності строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає в разі нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при переданні або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів для дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторного направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

7. У справі "Рябих проти Росії" (заява N 52854/99) Суд зазначив щодо неупередженості, що її існування, для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції, має визначатися суб'єктивно, тобто на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у справі, та об'єктивно, тобто встановлення того, чи пропонує суддя достатньо гарантій, щоб відкинути всі легітимні підстави сумніватися у його упередженості.