Цивільний процесуальний кодекс України (ЦПК України). Науково-практичний коментар.

1. Рішення суду складається з:

1) вступної частини із зазначенням:

часу та місця його ухвалення;

найменування суду, що ухвалив рішення;

прізвищ та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді);

прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;

імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням:

узагальненого викладу позиції відповідача;

пояснень осіб, які беруть участь у справі;

інших доказів, досліджених судом;

3) мотивувальної частини із зазначенням:

встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин;

мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти;

чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;

назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

4) резолютивної частини із зазначенням:

висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

висновку суду по суті позовних вимог;

розподілу судових витрат;

строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 215 Цивільного процесуального кодексу України

1. Коментована стаття передбачає вимоги до змісту рішення суду. Зміст рішення відображається у тексті рішення. Текст рішення складається особисто суддею (під час колегіального розгляду - одним із суддів) у послідовності, яка визначена коментованою статтею.

Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, обов'язково мати вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини і викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України N 14 від 18.12.2009 р. "Про судове рішення у цивільній справі").

Разом з тим рішення не повинне мати зайвої деталізації, яка не має правового значення в цій справі, а також незрозумілих словосполучень та занадто довгих речень, унаслідок чого виклад фактичних обставин справи важко сприймається.

2. Вимоги до змісту рішення можна поділити на логічні, правові, філологічні, стилістичні.

Логічні вимоги полягають у дотримання логічних правил при викладі рішення, узгодженні їх окремих частин, аргументованості, обґрунтованості висновків.

Філологічні вимоги стосуються відповідності тексту постанови українському правопису. Найбільш поширеними є помилки у відмінках прізвищ та чисел, пунктуації, написанні прийменників.

Рішення суду має бути гранично повним, зрозумілим, чітким, викладеним у послідовності, встановленій законом. Разом з тим рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.

Стилістичні вимоги забезпечують відповідність рішення суду юридичній стилістиці, як одному із видів офіційно-ділового стилю. Основними принципами стилю і мови ділових паперів є уніфікація ділової мови, дотримання норм літературної мови, уникнення багатозначних слів, обмежене використання іншомовних та емоційно-забарвлених слів, образних висловів, логічна послідовність викладу матеріалу, стислість текстів через використання простих речень.¹¹⁰

Юридичному стилю притаманно вживання спеціальної юридичної термінології та правових понять. Водночас рішення повинне бути зрозумілим особам, які не мають спеціальної юридичної підготовки.

Текст рішення поділяється на абзаци. Кожен абзац розпочинає нову думку чи тему. Абзаци не повинні бути великими: 3 - 5 речень. Поділ документа на абзаци допомагає осмислити прочитане і підготуватися до сприйняття іншої підтеми.

Процесуальні документи (рішення, ухвали) виготовляються на білому папері формату А4 (без бланка), з такими берегами: лівий - 30 мм, правий - 10 мм, верхній та нижній - по 20 мм.

Текст документа друкується за допомогою комп'ютерної техніки (персонального комп'ютера - ПК), для чого використовується 12 (дванадцятий) шрифт (Times New Roman), міжрядковий інтервал - 1,0.

Усі судові рішення підписуються відповідним складом суду. Підпис складається з назви посади особи, особистого підпису, ініціалів і прізвища. Підпис розміщують під текстом з лівого боку. Якщо рішення підписує колегія суддів, то їхні підписи розташовують один під одним.

На оригіналі судового рішення, що підшивається до справи, печатка суду не ставиться.

3.У вступній частині рішення наводяться відомості, що індивідуалізують його як акт судової влади.

Посередині верхньої частини першого аркуша рішення розташовується державний герб України. Зображення Державного Герба України розміщується у центрі верхнього берега документа. Розмір зображення: висота - 17 мм, ширина - 12 мм.

Далі, через два інтервали, посередині напівжирним шрифтом друкується назва документа великими літерами "РІШЕННЯ". Міжрядковий інтервал між назвою і текстом документа, текстом і підписом - 2,0. Крапку після слова "РІШЕННЯ" не ставлять.

Деколи після державного герба пишуть назву суду, імітуючи бланк суду. На мою думку, цей реквізит є зайвим, оскільки рішення не друкується на бланку. Під словом "РІШЕННЯ" розташовується реквізит "іменем України".

Нижче назви процесуального документа в правому верхньому куті напроти дати ставиться номер справи. Слово "справа" не пишеться. Номер справи присвоюється працівником апарату суду під час реєстрації вхідної кореспонденції. Цей реквізит не передбачений ЦПК, але його необхідність у рішення визначена Інструкцією з діловодства.

У вступній частині рішення зазначається:

— час ухвалення рішення. Дату ухвалення рішення ставлять у першому рядку тексту ліворуч після назви судового рішення. В одному рядку із номером справи. Для зазначення дати у вступній частині обов'язково застосовується словесно-цифровий спосіб оформлення. Наприклад: 4 вересня 2010 року.

Датою прийняття рішення є дата його проголошення. Зазвичай, дата прийняття рішення та дата виходу суду до нарадчої кімнати повинні збігатися. Проте якщо суд вийшов до нарадчої кімнати до півночі, а повернувся після, то ці дати не збігатимуться. Дата ухвалення рішення не змінюється і в тому випадку, коли суд відклав складення рішення у повному обсязі, проголосивши лише його вступну та резолютивну частини.

- місце ухвалення рішення. Це населений пункт, в якому знаходиться суд, котрий ухвалив рішення. Наприклад, місто Львів. Місце ухвалення рішення визначається місцем проведення судового засідання. Судові засідання проводяться в залі судових засідань, що знаходиться в приміщенні суду. Тому місцем ухвалення рішення слід вважати назву населеного пункту, в якому знаходиться адміністративний суд. Проте на практиці зустрічаються й випадки коли зазначають повну адресу суду та місцезнаходження зали судового засідання. Наприклад: м. Львів, вул. Чоловського, 2, зал судових засідань N 5. Таке формулювання не суперечить вимогам процесуального законодавства.

Місце ухвалення рішення традиційно зазначається у правій частині рішення, в одному рядку з реквізитом "номер справи", "дата" та "час".

- найменування суду, що ухвалив рішення. Зазначається повне найменування відповідного суду. Наприклад, місцевий суд Шевченківського районну міста Львова;

- прізвищ та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді). Зазначається лише останній склад суду (той який прийняв постанову). Відзначається, хто з суддів є головуючим;

- прізвища та ініціали секретаря судового засідання. Зазначається секретар, який був присутній в останньому судовому засіданні. Поширеною є лінгвістична конструкція: "Суд - у складі суддів - при секретарі". Нам вона видається дещо невірною, адже виходить, що справу вирішує "суд при секретарі". Тому краще використовувати зворот "суд за участю секретаря";

- імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі. У вступній частині рішення зазначають окремо найменування та процесуальний статус представників, які брали участь у справі (зокрема і тих, які не були присутніми в судовому засіданні - вони теж є такими, що брали участь у справі), а також найменування сторін, третіх осіб із вказівкою на предмет позову. В цій частині рішення потрібно вказувати прізвище, ініціали (повні найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі та їх процесуальний статус. Якщо у справі було замінено сторону на належну або залучено відповідача, у постанові зазначається їх найменування;

- предмет позовних вимог. Предметом позовних вимог є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої він просить постановити рішення. У вступній частині рішення предмет позову формулюється стисло. В обсязі, достатньому для того, що б зрозуміти характеру спору. Формула викладу така: "Хто, до кого, про що". Традиційно вступна частина завершується словами "Встановив".

4. Описова частина спрямовується на конкретизацію предмету процесу та предмету спору. Призначення цієї частини - найбільш повно і точно відобразити спір, як він розуміється самими особами, які беруть участь у справі.

Пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, пояснення експерта, спеціаліста наводяться в рішенні суду від третьої особи. У тексті рішення не допускається використання скорочень і слів, які не прийнято застосовувати в офіційних документах, а також внесення виправлень, не застережених перед підписом судді.

Традиційно описова частина рішення починається словом "ВСТАНОВИВ:", яке зазначається з нового рядка по центру лінійки.

В описовій та мотивувальній частинах судового рішення допускається використання цифрової форми зазначення дат у такому порядку: число, місяць, рік. Наприклад: 04.11.2010. У резолютивній частині - для визначення кількості, суми застосовується словесно-цифровий спосіб. Наприклад: 1230 (одна тисяча двісті тридцять).

В описовій частині рішення зазначається:

- узагальнений виклад позиції відповідача. На нашу думку, розпочинати описову частину слід з викладу змісту і підстав позову відповідно до позовної заяви. На відміну від вступної частини, де предмет позову зазначається узагальнено, в описовій частині слід зазначити усі позовні вимоги. Водночас слід без надмірної деталізації навести підстави позову. Якщо під час розгляду справи позовні вимоги чи підстави позову змінювалися, про це зазначається в описовій частині. Доцільно вказувати і дату таких змін. Традиційно зазначається, що в судовому засіданні позивач (його представник) позов підтримав.

Післяопису підстав та предмету позову в описовій частині зазначається позиція відповідача: заперечує він позов чи визнає, а якщо визнає, то повністю чи частково; якщо частково - то в якій саме частині. У разі заперечень - у чому суть заперечень проти позову.

- пояснення осіб, які беруть участь у справі. Після позиції відповідача зазначається правова позиція інших осіб, які беруть участь у справі: третіх осіб, які заявляються самостійні вимоги на предмет спору, третіх осіб, які не заявляють таких вимог, прокурора, висновки органів державної влади або місцевого самоврядування, якщо вони брали участь у справі.

Якщо у справі беруть участь представники, то зазначається їх позиція, якщо вона наводять додаткові підстави позову чи заперечить проти нього. Пояснення представників краще наводити після позиції сторони, яку вони представляють.

- інші докази, досліджені судом. Доказами в цивільному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. На практиці судді рідко зазначають чіткий перелік досліджених ними доказів в описовій частині. Як правило, усі докази та обставини, які вони підтверджують, наводяться в мотивувальній частині рішення.

В описовій частині суд не має права давати оцінку ні позиціям осіб, які беруть участь у справі, ні доказам. Це відбувається в мотивувальній частині постанови. Обставини справи викладаються так, як вони сформульовані й обґрунтовані сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, а не в тому вигляді, як вони представляються суду на підставі вже зробленої ним оцінки доказів.

Окремі судді в описовій частині рішення відзначають рух справи - які були клопотання та як вони були вирішені, коли відбувалися судові засідання і причини їх відкладення, про призначення експертиз, витребування доказів. Зазначені відомості дають більш повне уявлення про справу.

5. В мотивувальній частині наводяться усі міркування суду, на яких ґрунтується рішення. містить фактичні та правові обґрунтування остаточних висновків суду по конкретній справі.

В мотивувальній частині рішення зазначаються:

- встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини. В цій частині рішення зазначається чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Існує два способи викладу встановлених судом обставин: хронологічний і тематичний (предметний). Перший спосіб передбачає виклад усіх важливих обставин, які встановив суд, у хронологічній послідовності. У більшості випадків застосовується саме такий порядок викладу обставин.

Якщо необхідно описати обставини, які стосуються різних правовідносин, то доцільно використовувати тематичний порядок опису. В цьому випадку спочатку наводяться обставини, що мають значення для одних правовідносин, а далі - щодо інших. Таке подання обставин полегшує сприйняття.

Щодо кожного окремо взятого факту в рішення слід навести засіб доказування, який цю обставину підтверджує. Якщо він доводиться письмовим доказом, то слід зазначити на якому аркуші справи він міститься. В таких випадках використовується скорочення "а. с. ". Часто використовуються традиційні звороти "як вбачається з матеріалів справи…", "матеріалами справи встановлено…", "як пояснив свідок….". Проте саме лише таке посилання без зазначення конкретного доказу є недостатнім.

Не потрібно описувати в рішення всі показання свідків у тому вигляді й з такими подробицями, як вони записані технічними засобами, або цілком відтворювати зміст наявних у справі документів. Це приводить до загромадження рішення непотрібними подробицями. Достатньо навести лише ту частину, яка має значення для встановлення певного факту (обставини).

Якщо певні обставини є безспірними, то про це теж слід зазначити у рішення. Якщо сторона (її представник, повноваження якого не обмежені) визнавала лише окремі обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, суд посилається на це в рішенні як на підставу звільнення від доказування саме цих обставин. У разі прийняття відмови сторони від визнання обставини - зазначає також і про це.

- мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти.Спори можуть стосуватися факту та (або) права. Спір щодо фактів виникає у зв'язку із запереченням однією з сторін певних обставин. Спір щодо права виникає у зв'язку із різним застосування законодавства до певних фактичних відносин.

Питання про неврахування окремих доказів постає у спорах щодо фактів. В ході судового слідства суд досліджує різні засоби доказування. Якщо одні свідчать про те, що факт мав місце, а інші - навпаки, то постає питання про перевагу одних над іншими. Надання переваги певним доказам - це результат їх оцінки. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Отже, центральним елементом оцінки є внутрішнє переконання. Відповідно до тлумачного словника української мови "Переконання - це тверда впевненість, певність у чому-небудь; віра у щось". Іншими словами, впевненість судді у правдивості відповідних обставин. В кінцевому рахунку, суддя повинен визначитися: вірю чи не вірю?! Формування внутрішнього переконання судді - це складний психологічний процес, який потребує окремого дослідження. В практичному плані важливо не те, як воно сформувалося, а те як воно відображене у рішенні і чи забезпечило правильне вирішення спору.

Водночас, якщо суд відхиляє (не враховує) певні докази, він повинен навести відповідні мотиви. Такими можуть бути покликання на неналежність, недопустимість, недостовірність окремого доказу, а також недостатність та суперечливість доказів у їх сукупності. Ієрархії доказів немає. Усі вони рівні між собою. Відтак, суддя може надати перевагу будь-яким доказам, яким вірить. Звісно, самого лише покликання на внутрішнє переконання про правдивість одних доказів і неправдивість інших було б недостатньо. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, слід враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Тому будь-яке суб'єктивне переконання судді повинно мати матеріальну (доказову) основу. Суддя може "не повірити" лише обґрунтовано. Іншими словами, він повинен знайти об'єктивні підстави для обґрунтованих сумнівів у достовірності доказів, наприклад, їх суперечливість.

Оцінюючи докази, слід звернути увагу, зокрема, на таке:

Форма фіксації доказу. Кожен факт (доказ), що має значення для справи, має певну форму фіксації. У більшості випадків, суд має справу з письмовими доказами, переважно - документами. Оцінюючи документ, як доказ, суд повинен з'ясувати, чи відповідає він формі, якщо така передбачена, чи містить необхідні реквізити, з якими пов'язується його юридична сила (наприклад, підпис). Для окремих документів можуть встановлюватися спеціальні бланки (наприклад, податкові декларації). Недотримання встановленої форми письмового документа свідчить про його недопустимість як доказу.

Повноваження на підписання документів. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа. Документ підписується особою, яка є його автором. Проте, готувати проект документа можуть інші особи. Важливо, що б особа, яка підписала документ мала повноваження на його підписання. Зазначене випливає безпосередньо з положень ч. 2 ст. 19 Конституції України. Особливу увагу слід звертати на підписання документів виконуючими обов'язки; через риску; невстановленими особами (не зазначено прізвища та посадового становища). Підписання документу не уповноваженою особою має наслідком недопустимість цього доказу.

Нікчемність доказу. Окремі письмові докази потрібно оцінювати на відповідність закону за змістом. Так, недопустимими є нікчемні договори, незалежно від того, чи є судові рішення про визнання їх недійсними. Нікчемність правочину встановлюється не рішенням суду, а безпосередньо законом.

Зміст доказу. Інформація, котра зафіксована у документі, оцінюється в сукупності з іншою наявною у справі інформацією.Між доказами не повинно бути істотних протиріч. Якщо ж такі мають місце, суд повинен навести мотиви неврахування окремих доказів. Суддя повинен зазначити, якому саме доказу надано перевагу та чому.

Фальсифікація документів. Суддя перевіряє доказ на предмет фальсифікації (повної або часткової підробки). Особливу увагу слід звертати на дати, суми, дотримання порядку складення документа. Для цього доцільно оглядати оригінали документів. Копії документів може засвідчити суддя. Якщо суддя не оглядав оригіналу, копія може бути засвідчена особою, яка подала доказ, або нотаріально.

Юридична сила доказу. Слід оцінювати також юридичну силу доказу. Зокрема, договори є укладеним, якщо між сторонами в належній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов. Якщо суд встановив, що договір не містить усіх істотних умов, тобто є неукладеним, він не може бути доказом існування між сторонами цивільних правовідносин, які передбачені в такому "договорі".

Потрібно перевіряти чинність підзаконних нормативних актів, які стосуються прав та інтересів необмеженого кола осіб. Для цього слід з'ясувати, чи зареєстровано цей акт у встановленому законом порядку в Міністерстві юстиції України чи його територіальних управліннях.

- чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким. Після встановлення фактичних обставин справ, суд робить висновок про те, що були порушенні права позивача і переходить до викладу мотивів рішення.

Відповідно до тлумачного словника української мови "Мотив - це підстава, привід для якої-небудь дії, вчинку; причина". Головним у мотивації є причина. Отже, суд повинен відповісти чому він вирішив справу саме так, а не інакше, і відобразити у постанові всі важливі аргументи.

Якісна мотивувальна частина рішення є результатом правильного застосування закону до спірних правовідносин. Тому мотиви є невіддільними від закону, яким керувався суд. Більше того, розпочинати мотивувальну частину доцільно саме з наведення положень закону, які регулюють спірні правовідносини і які суд застосовує для вирішення спору.

Висновки суду повинні були логічними та переконливими, а процес їх формування слід відображати у тексті рішення. Висновки суду є нелогічними, якщо вони суперечать фактичним обставинам справи або є недоведеними, тобто не мають достатніх підстав.

- назви, статті, її частини, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки сторін.

Поняття "закон" вживається тут у широкому значенні. Суд застосовує і керується не лише законом, а й підзаконними актами. Назва закону хоча б один раз зазначається повністю. Для того, що б далі не повторювати назву повністю, допускається зазначення скороченої назви закону (наприклад, Закон України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" (надалі - Закон України "Про вибори..."). Це звільняє текст від зайвої деталізації, скорочує обсяг та спрощує сприйняття постанови.

Якщо нормативний акт містить нумерацію статей, частин, абзаців, пунктів і підпунктів, застосовується саме ця нумерація. Вона залишається незмінною і тоді, коли котрусь із частин чи пунктів згодом було виключено.

Якщо текст нормативного акту не містить нумерації, суд повинен визначити статтю і частину самостійно. Традиційно вважається, що частиною є кожний абзац статті. До уваги береться та редакція норми, яка діяла на визначений судом час.

Відповідно до ст. 18 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"¹¹¹ для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії надруковані у спеціалізованому виданні. Таким виданням є "Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі". У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом.

Акти Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів слід використовувати не як джерела права, а як обов'язкові для суду акти тлумачення права. Відтак, суд повинен враховувати правові позиції вищестоящих судів. Це забезпечує єдність судової практики і відповідає принципу правової визначеності. Тому в рішенні не лише можна, але й потрібно (там, де доречно), покликатися на правові позиції вищестоящих судів.

Що стосується рішень вищих судів у конкретних справах, то висловлені у них правові позиції не мають загального характеру. Вони є результатом застосування норми права у конкретних правовідносинах. До того ж можемо зустріти непоодинокі випадки, коли різні колегії одного суду висловлюють різні підходи до аналогічних питань. Тому правові позиції вищестоящого суду в конкретних справах не можуть вважатися правовою позицією всього Суду.

Водночас, якщо суддя погоджується з тією чи іншою правовою позицією вищестоящого суду і саме вона вплинула на його переконання, то в рішенні про це доцільно згадати. Доцільно також, що б у матеріалах справи була копія судового рішення, на яке є покликання.

В мотивувальній частині слід навести мотиви незастосування законів, на які покликалися особи, які беруть участь у справі.

Процесуальний закон, яким керувався суд, - це традиційно норми ЦПК про завдання судочинства, змагальність, обов'язок доказування, судові витрати, вимоги до рішення суду, а також спеціальні норми, які застосовувалися судом саме під час розгляду конкретної справи (наприклад, про забезпечення позову, про визнання позову).

Результатом застосування закону до конкретних спірних правовідносин повинен бути висновок суду про наявність або відсутність порушення закону, а також висновок про те, чи призвело порушення закону до порушення прав, свобод чи інтересів позивача.

В рішення зазначаються також мотиви та висновки суду щодо інших обставин. Зокрема:

— про застосування правових наслідків строку звернення до суду або мотиви, з яких суд виходив, коли визнав поважними причини пропуску цього строку. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає у рішенні про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення. Проте, коли позовні вимоги є необґрунтованими, то суд відмовляє у позові саме з цих підстав. Іншими словами, суд застосовує правові наслідки пропуску строку, лише у тих випадках, коли позов є обґрунтований.

— про визнання позову. У разі визнання відповідачем позову, яке не суперечить закону, не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд у мотивувальній частині рішення може вказати лише про визнання позову та прийняття його судом.

— про підстави для окремої ухвали. Якщо під час розгляду справи суд вияви порушення закону, він має право відреагувати окремою ухвалою. Про наявність підстав для такого реагування можна зазначити в рішенні суду.

Мотивувальна частина рішення підводить до висновку по суті вимог: чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні. Після цього, в рішенні слід навести мотиви інших рішень суду, які хоч і не стосуються предмету спору, але в силу закону повинні або можуть вирішуватися рішення суду. Ці питання вирішуються після загального висновку по справі.

Серед них:

- обґрунтування розподілу судових витрат.

- підстави для негайного виконання постанови.

- підстави для скасування заходів забезпечення позову.

- підстави та мотиви встановлення порядку виконання рішення, відстрочки або розстрочення виконання.

6. Резолютивна частина рішення суду - найважливіша її частина, оскільки саме в ній остаточно закріплюється висновок суду щодо усіх вимог позивача.

З метою запобігання виникненню помилки під час виконання рішення, у резолютивній частині зазначається точне і повне найменування організації і прізвище, ім'я та по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання.

У формі рішення виносяться ті постанови суду першої інстанції, якими справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал, які виносяться у вигляді самостійного процесуального документа і можуть ухвалюватися одночасно з рішенням.

В резолютивній частині рішення зазначається:

- висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково. Зазначається фраза "Позов задовольнити" або "У задоволенні позову відмовити". Якщо задовольняється лише частина позовних вимог, то зазначається "Позов задовольнити частково".

- висновок суду по суті позовних вимог. Резолютивна частина повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні висновки по суті розглянутих вимог. У разі задоволення позову висновок суду по суті позовних вимог повинен передбачати, які саме права позивача визнано або поновлено та в який спосіб. Зазвичай, висновок суду слід формулювати одним реченням, починаючи з дієслова у наказовій формі: "Визнати…", "Скасувати…", "Стягнути…", "Зобов'язати….", "Заборонити…", "Примусово видворити…".

Якщо у позові об'єднано декілька вимог, висновок суду дається окремо щодо кожної вимоги. Це слід робити як у разі задоволення позову, так і у разі відмови в цьому. При відмові в задоволенні позову доцільно точно зазначити, кому, відносно кого та в чому відмовлено.

При прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, в резолютивній частині рішення має бути зазначено, що саме ухвалив суд щодо кожної позовної вимоги за усіма позовами.

Якщо суд поновив строк, це рішення суду теж зазначається у резолютивній частині.

Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. У зв'язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні. Суми у резолютивній частині постанови пишуться цифрами і прописом. При стягненні періодичних платежів суд має вказати період, протягом якого проводиться виконання. Відповідно до роз'яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України, наведених у постанові "Про судове рішення у цивільній справі" від 18.12.2009 р. N 14 (п. 14), у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій лише у випадках і в порядку встановлених законом (порядок організації розрахунків в іноземній валюті визначений у Декреті Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.93 р. N 15-93).

При складені тексту резолютивної частини рішення Суд повинен врахувати положення Закону України "Про виконавче провадження". Виконавчий документ повинен відповідати резолютивній частині рішення. Статтею 18 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що у виконавчому документі повинні бути зазначені, зокрема, повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо.

З урахуванням цього, в рішенні, що підлягає примусовому виконанню, доцільно зазначати не лише повні найменування сторін, але й їх адреси та ідентифікаційні коди. Це сприятиме швидкому виконанню та виключить можливі умови для виникнення в подальшому спорів в процесі виконавчого провадження по справі.

- розподіл судових витрат.У резолютивній частині зазначається, як суд розподілив судові витрати. Якщо сторона звільняється від судових витрат, у рішенні має міститися мотиви, що стосуються звільнення. Якщо судові витрати у справі відсутні, то, відповідно, їх розподіл не здійснюється, а тому він і не може бути відображений у резолютивній частині рішення. Водночас, окремі судді зазначають про це і в резолютивній частині.

- строк і порядок набрання рішення законної сили та її оскарження.Фактично, цей елемент не є резолюцією (рішенням) суду, а тому до резолютивної частини може бути віднесений лише умовно - за розміщенням, адже він зазначається одразу після резолютивної частини.

В рішенні можуть зазначати інші приписи суду. Зокремапро відстрочення, розстрочення та встановлення порядку виконання рішення. Див. коментар до ст. 217 ЦПК.

7. Вирішуючи спір, суд вправі з своєї ініціативи з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог, у випадку, коли таке його право прямо передбачено законом. Наприклад, відповідно до ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

В інших випадках вихід за межі позовних вимог слід вважати порушенням принципу диспозитивності та в цій частині рішення скасовувати.

8. Задовольняючи позов, суд повинен у резолютивній частині рішення зазначити, чи було порушено особисте немайнове право особи, яка саме інформація визнана недостовірною та порочить гідність, честь чи ділову репутацію позивача, а також вказати на спосіб захисту порушеного особистого немайнового права.

Якщо суд ухвалює рішення про право на відповідь або про спростування поширеної недостовірної інформація, то у судовому рішенні за необхідності суд може викласти текст спростування інформації або зазначити, що спростування має здійснюватися шляхом повідомлення про ухвалене у справі судове рішення, включаючи публікацію його тексту. За загальним правилом, інформація, що порочить особу, має бути спростована у спосіб, найбільш подібний до способу її поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на зібранні громадян, зборах трудового колективу, відкликання документа тощо).

У судовому рішенні також має бути зазначено строк, у межах якого відповідь чи спростування повинно бути оприлюднено.

Спростування має здійснюватися у такий самий спосіб, у який поширювалася недостовірна інформація. У разі якщо спростування недостовірної інформації неможливо чи недоцільно здійснити у такий же спосіб, у який вона була поширена, то воно повинно проводитись у спосіб, наближений (адекватний) до способу поширення, з урахуванням максимальної ефективності спростування та за умови, що таке спростування охопить максимальну кількість осіб, що сприйняли попередньо поширену інформацію.

Крім того, визначаючи спосіб спростування відомостей, суд відповідно до вимог статті 37 Закону про пресу та положень іншого відповідного законодавства може зобов'язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування в спеціальній рубриці або на тій самій шпальті й тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: у газеті - не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили, в інших періодичних виданнях - у запланованому найближчому випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може вказати органу масової інформації, щоб резолютивна частина судового рішення була зачитана диктором у тій самій передачі або циклі передач і в той самий час - не пізніше місяця з дня набрання судовим рішенням законної сили. Редагування органом масової інформації тексту судового рішення або коментар до нього не допускаються.

У такому ж порядку здійснюється оприлюднення відповіді особи, права якої порушено.

Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв'язку з припиненням його випуску, то така відповідь та спростування можуть бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спеціальний порядок спростування недостовірної інформації передбачений для випадків, коли ця інформація набула поширення через документ, який прийняла (видала) юридична особа (частина п'ята статті 277 ЦК). У такому випадку документ, який містить таку недостовірну інформацію, що порочить особисті немайнові права фізичних осіб, має бути відкликаний.

Суд не вправі зобов'язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 ЦК (п. п. 24, 25, 26 постанови Пленуму ВС України від 27.02.2009 р. N 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи").

9. Рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства - свободі договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК). Норма частини третьої статті 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію (п. 8 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

10. Не допускається постановлення рішень, що передбачають: неправомірне обмеження прав, свобод та законних інтересів інших осіб, у тому числі обмеження публічної компетенції державних органів, їх посадових чи службових осіб; задоволення вимог осіб, які не є суб'єктами відповідних правовідносин.

Не допускається також постановлення рішень, які спрямовані на завдання шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині; надають можливості для зловживання правом; порушують моральні засади суспільства; зобов'язують до вчинення дій, які не є обов'язковими за законом (п. 7 постанови Пленуму ВС України від 13.06.2007 р. N 8 "Про незалежність судової влади").

11.Рішення суду у справі про розірвання шлюбу повинно відповідати вимогам ст. 215 ЦПК. У ньому, зокрема, має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження сім'ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС.

Скасування рішення суду про розірвання шлюбу в разі, коли його було зареєстровано в органах РАЦС і подружжя (або один із них) взяли новий шлюб, можливе тільки у випадку, коли при його постановленні були допущені істотні порушення норм матеріального або процесуального права. Розглядаючи справу після скасування попереднього рішення про розірвання шлюбу, суд повинен з'ясувати, чи не було його зареєстровано в органах РАЦС, і вирішити питання про анулювання цього запису.

У рішенні суду про розірвання шлюбу має бути зазначено, в якому розмірі та з кого (з одного чи з обох з подружжя) стягується судовий збір (державне мито). Оскільки згідно із законодавством при подачі позовної заяви про розірвання шлюбу судовий збір (державне мито) оплачує позивач (спільну заяву подружжя - обоє з подружжя), а визначена судом сума, що сплачується в дохід держави при реєстрації розірвання шлюбу, підлягає стягненню з одного з подружжя або з них обох, то сплачена позивачем при подачі позовної заяви (подружжям при подачі спільної заяви) сума судового збору (державного мита) не повинна включатися до складу витрат, що сплачуються в дохід держави при реєстрації розірвання шлюбу (п. п. 11, 16 постанови Пленуму ВС України від 21.12.2007 р. "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу,визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя").

12. Задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. (п. 6 постанови Пленуму ВС України N 13 від 24.12.99 р. "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці").

13. При постановленні рішення, яким суд зобов'язує продавця, виготівника, виконавця вчинити певні дії на захист прав споживачів (наприклад, провести ремонт, здійснити обмін, заміну, купівлю-продаж), у резолютивній частині необхідно вказувати строк, протягом якого після набрання рішенням законної сили відповідач зобов'язаний це зробити.

Рішення суду, яке набрало законної сили, про протиправність дій продавця, виготівника виконавця (підприємств, що виконують їх функції) щодо невизначеного кола споживачів і про припинення цих дій є обов'язковим для суду, що розглядає позов конкретного споживача про цивільно-правові наслідки зазначених дій, у питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинено їх даними особами (п. 25 постанови Пленуму ВС України N 5 від 12.04.96 р. "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів").