Водний кодекс України (ВК України). Науково-практичний коментар.

Води (водні об'єкти) є виключно власністю Українського народу і надаються тільки у користування. 

Український народ здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.

Окремі повноваження щодо розпорядження водами (водними об'єктами) можуть надаватися відповідним органам виконавчої влади та Раді міністрів Автономної Республіки Крим.

Коментар:

До частини першої. Ст. 13 Конституції України передбачено, що водні ресурси є об'єктами права власності Українського народу. Існують різні погляди на статус Українського народу як суб'єкта права власності. На погляд авторів коментарю, поняття "власність народу України" у випадку зі ст. 13 Конституції України слід розуміти як власність держави та територіальних громад.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Схоже положення вміщене у ст. 4 ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища", відповідно до якої "природні ресурси є власністю народу України" (ч. 1), від імені якого право розпорядження здійснює Верховна Рада України (ч. 4 ст. 4).

Неважко побачити відмінності у формулюванні наведених норм із положеннями коментованої статті. Важливо, що Основний закон України не називає власність народу України на водні ресурси виключною (на відміну від ч. 1 ст. 6 ВК).

Варто звернути увагу, що ч. 2 ст. 79 ЗК (а також ч. 3 ст. 373 Цивільного кодексу України) передбачає, що "право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на ... водні об'єкти..., які на ній знаходяться". На перший погляд, це свідчить про те, що поняття "земля" та "земельна ділянка" охоплюють не лише відповідний простір, а і водні об'єкти. Крім того, враховуючи, що землі водного фонду можуть перебувати у приватній власності, спершу можна зробити висновок, що води (водні об'єкти) також можуть перебувати у приватній власності.

Проте нам видається, що процитоване положення законодавства слід тлумачити інакше. Оскільки води є окремими природними ресурсами, мають відмінний від землі правовий режим, для їх використання закон зазвичай вимагає отримувати спеціальні дозволи незалежно від наявності у користувача прав на земельну ділянку, слід розмежовувати землі, земельні ділянки, з одного боку, та води, з іншого. Тому проголошення власника земельної ділянки "автоматично" власником зазначених природних ресурсів фактично є декларацією, не наповненою реальним змістом: власник земельної ділянки (за деякими незначними виключеннями, що підтверджують правило) не має можливості на свій розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися водами, розташованими в межах земельної ділянки. Отже, вважаємо, що води не охоплюються поняттями "земельна ділянка", "земля".

Таким чином, на даний час, хоча за Конституцією України право власності Українського народу на води (водні об'єкти) не є виключним, законодавство фактично не передбачає можливості набуття вод (водних) об'єктів іншими суб'єктами на праві власності. Власність на водні об'єкти власників земельних ділянок, передбачена ч. 2 ст. 79 ЗК, є лише декларацією, не наповненою реальним змістом.

До частин другої та третьої. Коментовані норми загалом не суперечать підходу, проголошеному ст. 13 Конституції України, за якою від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Дане правило вказує на те, що право власності Українського народу - це значною мірою умовність.

Право власності Українського народу на води здійснюється насамперед шляхом надання дозволів на спеціальне водокористування (див. ст. 49 ВК та коментар до неї).