Кодекс торгового мореплавания Украины (КТМ Украины) с комментариями к статьям

Стаття 215. Поняття договору лізингу судна

За договором лізингу судна власник судна (лізингодавець) зобов'язується передати фрахтувальнику (лізингоодержувачу) судно без екіпажу для використання з метою торговельного мореплавства на визначений термін, після закінчення якого до лізингоодержувача переходить право власності на судно.

Лізингоодержувач зобов'язується сплатити лізингову плату, в яку включаються плата за користування судном і його вартість за договором морського лізингу.

Договір лізингу українського державного судна може бути укладено лише з дотриманням вимог, передбачених статтею 17 цього Кодексу.

Коментар:

Вперше в Україні до Кодексу внесено главу, що присвячена договору лізингу судна. В свою чергу, ст. 215 вперше дає легальне визначення договору лізингу судна як договору за яким власник судна (лізингодавець) зобов'язується передати фрахтувальнику (лізингоодержувачу) судно без екіпажу для використання з метою торговельного мореплавства на визначений термін, після закінчення якого до лізингоодержувача переходить право власності на судно.

Відповідно до законодавства України договір лізингу є різновидом договору оренди, основною відмінністю якого є право лізингоодержувача на викуп майна після закінчення строку лізингу. На сьогодні лізингові правовідносини в Україні регулюються Законом України "Про фінансовий лізинг" від 16 грудня 1997 року (далі - Закон про лізинг). Так, ст. 8 Закону про лізинг передбачається, що якщо сторони договору лізингу уклали договір купівлі-продажу предмета лізингу, то право власності на предмет лізингу переходить до лізингоодержувача в разі та з моменту сплати ним визначеної договором ціни, якщо договором не передбачене інше.

Тобто, після закінчення строку лізингу право власності на предмет лізингу автоматично не переходить до лізингоотримувача. Якщо лізингоодержувач бажає отримати його у власність, то відповідно до ст. 8 Закону про лізинг він повинен укласти з лізингодавцем договір купівлі-продажу предмета лізингу.

Договір лізингу судна є оплатним договором. Так, ч. 2 коментованої статті передбачається обов'язок лізингоодержувача сплачувати лізингову плату, що включає в себе плату за користування судном і його вартість за договором морського лізингу. Дане положення відповідає вимогам ст. 16 Закону про лізинг, яка передбачає, що лізингові платежі можуть включати: а)суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б)платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в)компенсацію відсотків за кредитом; г)інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Частина 3 ст. 215 містить обмеження щодо укладання договору лізингу українського державного судна, який повинен укладатися відповідно до вимог діючого законодавства України (див. коментар до ст. 17).

Научно-практический комментарий:

1. Учитывая публично-правовой характер рассматриваемой категории дел, комментируемая статья предусматривает ряд исключений из правила диспозитивности, характерного для арбитражного процесса, а именно:
- арбитражный суд может признать обязательной явку в судебное заседание лиц, участвующих в деле;
- обязанность доказывания возлагается на заявителя (государственные и муниципальные органы);
- истребование судом доказательств по своей инициативе.
2. Обязанность доказывания заявителем обстоятельств, послуживших основанием для взыскания обязательных платежей и санкций, соответствует ч. 6 ст. 108 НК РФ, согласно которой лицо считается невиновным в совершении налогового правонарушения, пока его виновность не будет доказана. Лицо, привлекаемое к ответственности, не обязано доказывать свою невиновность в совершении налогового правонарушения. Обязанность по доказыванию обстоятельств, свидетельствующих о факте налогового правонарушения и виновности лица в его совершении, возлагается на налоговые органы. Неустранимые сомнения в виновности лица, привлекаемого к ответственности, толкуются в пользу этого лица.
3. К лицам, участвующим в деле, на которых указывают ч. 2 и 3 комментируемой статьи, относятся заявитель и лицо, к которому обращено требование о взыскании обязательных платежей и санкций.
4. Требование суда о представлении доказательств, предусмотренное ч. 5 комментируемой статьи, является обязательным для всех государственных и муниципальных органов. Согласно ч. 9 ст. 66 АПК РФ в случае неисполнения обязанности представить истребуемое судом доказательство по причинам, признанным арбитражным судом неуважительными, либо неизвещения суда о невозможности представления доказательства вообще или в установленный срок на лицо, от которого истребуется доказательство, судом налагается судебный штраф в порядке и в размерах, которые установлены в гл. 11 настоящего Кодекса.
5. Согласно ч. 6 комментируемой статьи суд проверяет правильность расчета и размера взыскиваемой суммы. В отличие от дел о привлечении к административной ответственности арбитражный суд сам не назначает наказание, выбирая его вид и размер, а лишь проверяет правильность расчета размера взыскиваемой суммы, произведенного контролирующими органами. Однако по данной категории дел, как и в делах об административных правонарушениях, арбитражный суд не ограничивается проверкой правильности расчета размера взыскиваемой суммы, а выясняет обстоятельства, с которыми закон связывает возможность снижения санкций.