Кодекс адміністративного судочинства України (КАС). Науково-практичний коментар.

1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

3. Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи:

1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

2) що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

3) про накладення адміністративних стягнень;

4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Коментар:

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає предмет адміністративної юрисдикції, тобто коло справ, які належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

2. Стаття спрямована на відмежування адміністративної юрисдикції від інших видів судової юрисдикції та на запобігання спорам щодо юрисдикції. Вона встановлює категорії справ, які належать до адміністративної юрисдикції і мають вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, а також встановлює перелік справ, на які не поширюється компетенція адміністративних судів.

Предмет адміністративної юрисдикції

3. Предмет адміністративної юрисдикції (юрисдикції адміністративних судів) - один з основних елементів, який обумовлює відмінності адміністративного судочинства від інших видів судочинства (цивільного, господарського, кримінального, конституційного).

4. У КАСУ використано аж три способи для визначення предмету адміністративної юрисдикції:

1) загальне визначення - через поняття адміністративної справи (пункт 1 статті 3);

2) визначення через перелік категорій справ, що належать до предмету адміністративної юрисдикції (частина перша статті 17);

3) визначення через перелік категорій справ публічно-правового характеру, що не належать до предмету адміністративної юрисдикції (частина друга статті 17).

5. Предмет адміністративної юрисдикції становлять публічно-правові спори, у яких хоча б однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень (пункт 1 статті 3 КАСУ), тобто обов'язковою стороною у таких спорах має бути представник публічної влади (орган державної влади, орган місцевого самоврядування тощо). При цьому юрисдикція адміністративних судів охоплює всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення (частина друга статті 4 КАСУ). Йдеться про публічно-правові спори саме за участю суб'єктів владних повноважень. Виняток становлять лише спори щодо правовідносин, пов'язаних з процесом виборів чи референдуму, що віднесені до адміністративної юрисдикції незалежно від того, чи є у них стороною суб'єкт владних повноважень.

Спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності

6. Стаття 55 Конституції гарантує кожному право на захист своїх прав і свобод у суді, а також на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У своїх рішеннях Конституційний Суд України практично не звужує досить широке формулювання вимог статті 55 Конституції України. Згідно з його тлумаченням, кожен має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважає, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють його права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді80. Стаття 55 Конституції України не визначає, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади і місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб можуть бути оскаржені, а тому встановлює принцип, відповідно до якого в суді можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії та бездіяльність81. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод82.

Крім статті 55 Конституції України, що безпосередньо гарантує право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, це право випливає також з інших її статей. Зокрема, частина друга статті 3 Конституції передбачає відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Відповідно до частини першої статті 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який у контексті адміністративної юстиції щонайменше вимагає визнання і втілення у життя таких вимог:

1) усі особи, фізичні чи юридичні, рівні у своїх правах;

2) кожен повинен мати змогу ознайомитися зі своїми правами та обов'язками, встановленими законом;

3) дотримання законів повинні контролювати суди, які є незалежними у своїй діяльності;

4) рішення судів належить виконувати.

Кожна з цих складових знайшла відображення в тексті Конституції України. Крім того, частина третя статті 8, особливо у поєднанні зі статтями розділу II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" Конституції України, забезпечує особі право оскаржити рішення, дії, бездіяльність суб'єктів владних повноважень безпосередньо на підставі Конституції України. Стаття 56 Конституції України гарантує кожному "право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень". Насамперед на реалізацію зазначених вимог Конституції спрямована система адміністративної юстиції.

7. Пунктом 1 частини першої коментованої статті до юрисдикції адміністративних судів віднесено розгляд і вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, у яких вони вважають, що суб'єкт владних повноважень своїм рішенням, діями чи бездіяльністю порушив їхні права, свободи чи інтереси. При визначенні кола правових актів, що можуть бути оскаржені до адміністративних судів, необхідно виходити з принципу, що жоден правовий акт (нормативний чи індивідуальний) не повинен бути виведеним з-під контролю судів на предмет конституційності, законності цього акта чи його відповідності правовому акту вищої юридичної сили. Цей принцип логічно випливає зі згаданого вище конституційного положення, яке поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають в Україні.

8. Відповідно до тлумачення Конституційного Суду України "подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду"83. Таким чином, оскарження в адміністративному порядку не є в Україні обов'язковою стадією, що має передувати зверненню до суду. Цей підхід дозволяє особі самостійно обрати засіб захисту своїх прав: звернутися до суб'єкта владних повноважень, а при потребі, після цього - і до суду, або відразу до суду.

9. Для визначення предмету оскарження у цій категорії адміністративних справ необхідно з'ясувати зміст поняття "рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень".

Рішення суб'єкта владних повноважень у контексті положень КАСУ необхідно розуміти як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно-правові акти - рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.

Правові акти індивідуальної дії - рішення, які є актом одноразового застосування норм права і дію яких поширено на конкретних осіб або які стосуються конкретної ситуації Як зазначив Конституційний Суд України, за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію84.

Усі рішення суб'єкта владних повноважень мають підзаконний характер, тобто повинні бути прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Дії суб'єкта владних повноважень - активна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб (наприклад, дії щодо вилучення майна, затримання особи тощо).

Бездіяльність суб'єкта владних повноважень - пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи (наприклад, неприйняття рішення за заявою особи, ненадання допомоги працівниками міліції, неоприлюднення нормативно-правового акта тощо).

Визначення терміна "суб'єкт владних повноважень" містить пункт 7 частини першої статті 3 КАСУ (див. також відповідний коментар до неї).

10. Проблемним є питання про оскарження бездіяльності суду (наприклад, неприйняття жодного рішення за зверненням) або зволікання із судовим розглядом, адже здійснення судочинства не можна назвати владною управлінською функцією. Українське законодавство поки що не передбачає спеціального механізму для оскарження бездіяльності суду чи надмірної тривалості провадження у справі. Однак це, на наш погляд, не перешкоджає адміністративним судам відкривати провадження у таких справах і розглядати їх, виходячи з положень статей 8, 55 і 124 Конституції України, частини другої статті 4, статті 8 та пункту 1 частини першої статті 17 КАСУ. Тому переконані, що за правилами адміністративного судочинства можна оскаржувати бездіяльність суду, що пов'язана з невчиненням дій, визначених процесуальним законом, або порушенням розумних строків. І безумовно, до адміністративного суду можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність судів, їхніх посадових та службових осіб, що не пов'язані зі здійсненням судочинства.

Реалізація такого підходу в українському адміністративному судочинстві є актуальною також з огляду на практику Європейського Суду з прав людини. Так, у справі "Кудла проти Польщі" Європейський Суд констатував порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту, за допомогою якого він зміг би відстояти своє право на "судовий розгляд упродовж розумного строку" відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції85. Наслідком відсутності такого правового механізму стало також те, що заявник не міг отримати належну компенсацію за шкоду, завдану перевищенням розумних строків розгляду його справи.

Підтвердженням позиції про можливість оскарження бездіяльності суду в судовому порядку слугує попередня практика Верховного Суду України у цивільних справах. В одній зі своїх ухвал, від 15 січня 2004 року, він констатував: "Рішення, дії та бездіяльність посадових і службових осіб суду, які шляхом неналежної організації руху справи поза межами судового засідання створюють перешкоди щодо реалізації процесуальних прав особам, які беруть участь у справі, можуть бути оскаржені до суду в порядку цивільного (тепер адміністративного. - Авт. коментарю) судочинства"86. Тобто Верховний Суд пішов навіть далі, визнавши, що предметом оскарження можуть бути поряд з бездіяльністю рішення та дії суду. Зрозуміло, що це не стосується рішень суду, які можуть бути оскаржені в апеляційному чи касаційному порядку або є остаточними й оскарженню не підлягають.

Водночас Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України у 2008 році висловила дещо іншу позицію: "Оскільки конституційне право на оскарження судових рішень за своїм обсягом є ширшим, ніж воно реалізоване у процесуальному законі, правило про апеляційне оскарження поширюється і на випадки, коли суд (суддя) протягом визначеного законом строку не вчиняє процесуальну дію та не ухвалює рішення, створюючи тим самим перешкоди для подальшого руху справи (допускає процесуальну бездіяльність)". Це ж стосується прийняття процесуальних рішень, що оформлені не процесуальними за формою документами: "Та обставина, що інколи суди помилково оформляють свої процесуальні дії та рішення не ухвалами, а іншими за назвою, формою або викладом документами (листами, записками, вироками, постановами, повідомленнями), <…> не змінює суті таких документів. Вони можуть бути оскаржені в порядку, встановленому чинним на час учинення дії процесуальним законом". Позиція Верховного Суду, таким чином, полягає у такому: "Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суду, вчинених при розгляді конкретної справи не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти суду чи судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя і посяганням на процесуальну незалежність"87. Слід зауважити, що позиція Верховного Суду щодо можливості оскаржити в апеляційному чи касаційному порядку дій чи бездіяльності суду стосовно розгляду конкретної судової справи за процедурами, встановленими відповідним процесуальним законом, а не шляхом подання адміністративного позову, на нашу думку, може бути предметом наукових дискусій, адже процесуальні кодекси, як, до речі, і стаття 129 Конституції України, передбачають можливість оскарження в апеляційному та касаційному порядку лише судових рішень. Відповідно до процесуальних кодексів дії чи бездіяльність суду (судді) не є предметом оскарження ні в апеляційному, ні в касаційному, ні в інших видах перегляду, суди вищих інстанцій не мають жодних повноважень щодо реагування на дії чи бездіяльність судів нижчих інстанцій. Вочевидь, це свідома позиція законодавця, оскільки, наприклад, при прийнятті нового ЦПКУ парламент IV скликання не підтримав пропозиції народного депутата України С. Соболєва до другого читання проекту ЦПКУ N 607, 624, 683, 732, 790 щодо можливості оскарження в апеляційному та касаційному порядках бездіяльності суду88. Пропонуючи відхилити цю поправку, більшість членів робочої групи з доопрацювання ЦПКУ зійшлися на тому, що оскарження бездіяльності суду здійснюватиметься за правилами адміністративного судочинства. Таким чином, встановлений процесуальними кодексами апеляційний чи касаційний порядок оскарження судових рішень, на наш погляд, не призначений для оскарження дій чи бездіяльності судів і не мав би застосовуватися для цього.

11. КАСУ встановлює особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, а саме - у справах щодо оскарження нормативно-правових актів (стаття 171), щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, якщо законом не встановлено іншого порядку оскарження (стаття 181), щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності, що обмежують реалізацію права на мирні зібрання (стаття 183).

Рішення, дії або бездіяльність державної виконавчої служби може бути оскаржено за правилами адміністративного судочинства, якщо такі рішення, дії або бездіяльність не пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних та господарських справах. Суд контролює виконання судових рішень у цивільних та господарських справах у порядку, що встановлено відповідно розділом VII ЦПКУ і статтею 1212 ГПКУ.

Спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби

12. Спори щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, увільнення від неї спеціально виділені окремо (пункт 2 частини першої коментованої статті), щоб їх помилково не ідентифікували як трудові спори і не відносили до цивільної юрисдикції. Відносини, що виникають у сфері публічної служби (насамперед, це служба в органах державної влади і місцевого самоврядування), є предметом регулювання конституційного і адміністративного права та законодавства. Трудове законодавство (законодавство про працю) може застосовуватися до них лише субсидіарно, але від цього вони не перестають бути відносинами публічної служби і не стають трудовими.

Поняття публічної служби в КАСУ розкрито через перелік різновидів цієї служби (пункт 15 статті 3). Таким чином, можна виділити:

1) спори з відносин діяльності на державних політичних посадах (народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, заступники міністрів, голови обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та їх заступники);

2) спори з відносин державної служби, зокрема з відносин професійної діяльності суддів, прокурорів, відносин військової служби, альтернативної (невійськової) служби, дипломатичної служби, відносин іншої державної служби (насамперед в органах виконавчої влади);

3) спори з відносин служби в органах влади Автономної Республіки Крим;

4) спори з відносин служби в органах місцевого самоврядування (у тому числі з відносин діяльності депутатів місцевих рад усіх рівнів).

До першої із зазначених категорій можна віднести і справи про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, особливості провадження у яких встановлено статтею 180 КАСУ.

До останніх двох можна віднести, зокрема, і спори щодо дострокового припинення повноважень депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи місцевої ради, тому числі у випадку оскарження рішення вищого керівного органу політичної партії (виборчого блоку політичних партій) про припинення повноважень депутата (стаття 7 Закону України "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" від 10 лютого 1998 року, стаття 5 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11 липня 2002 року із змінами, внесеними Законом України від 12 січня 2007 року N 602-V). Пункт 4 частини другої статті 17 КАСУ не можна розглядати обмеженням щодо розгляду таких спорів, оскільки ці спори пов'язані зі звільненням з публічної служби і їх прямо віднесено до компетенції адміністративних судів.

13. Формула "спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби" охоплює весь спектр спорів, що виникають у відносинах публічної служби, зокрема й спори щодо відмови у прийнятті громадянина на публічну службу, про поновлення на посаді, про стягнення заборгованості із заробітної плати тощо. Але до цієї категорії не відносяться трудові спори керівників та інших працівників державних чи комунальних підприємств, організацій та установ, які працюють за контрактом чи іншою формою трудового договору, оскільки, згідно з КАСУ, не визнається публічною службою робота працівників бюджетних установ (лікарів, учителів тощо), державних та комунальних підприємств, нотаріусів, керівників політичних партій тощо.

Спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень

14. До юрисдикції адміністративних судів відносяться і так звані компетенційні спори (пункт 3 частини першої коментованої статті).

Під компетенційними спорами розуміються спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них - як позивачем, так і відповідачем - є суб'єкти владних повноважень.

Компетенцію органу чи посадової особи становлять їхні повноваження, визначені законом. Внаслідок різного тлумачення законодавства компетенція суб'єктів владних повноважень нерідко може перетинатися, внаслідок чого може виникнути компетенційний спір. Крім того, виникнення компетенційного спору може бути результатом зловживань, що виявляються у формі привласнення повноважень або перевищення власних повноважень.

Компетенційні спори найчастіше можуть виникати між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, особливо щодо здійснення делегованих повноважень. У рамках таких спорів може вирішуватися, наприклад, питання про протиправність акта суб'єкта владних повноважень, виданого без належних повноважень або з їх перевищенням.

15. Компетенційні спори можна класифікувати за суб'єктним складом:

1) спори між державними органами та органами (посадовими особами) місцевого самоврядування;

2) спори між органами місцевого самоврядування;

3) спори між органами (посадовими особами) місцевого самоврядування та органами самоорганізації населення;

4) спори між іншими суб'єктами владних повноважень.

16. Завдання суду у компетенційних спорах - з урахуванням загального завдання адміністративного судочинства розв'язати законодавчі колізії, що обумовили виникнення спору, а також усунути наслідки дублювання повноважень чи зловживання ними.

17. Позивачем у компетенційних спорах є суб'єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб'єкт владних повноважень - відповідач своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою. Якщо компетенцію суб'єкта владних повноважень, а відповідно - інтереси позивача, не було порушено, у задоволенні позову належить відмовити.

Спори щодо укладання та виконання адміністративних договорів

18. Спори, що виникають з адміністративних договорів, є самостійною категорією спорів, що віднесені до адміністративної юрисдикції (пункт 3 частини першої коментованої статті). Водночас деякі з них є одночасно компетенційними спорами - якщо вони стосуються адміністративних договорів, обома сторонами у яких є суб'єкти владних повноважень. Адміністративний договір - доволі нова для нас форма регулювання відносин між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб'єктами адміністративно-правових відносин через використання диспозитивного методу у публічній сфері. Визначення поняття адміністративного договору дано в пункті 14 статті 3 КАСУ (див. також коментар до неї).

19. Формула "спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів" охоплює весь спектр спорів, що виникають у відносинах, пов'язаних з адміністративними договорами, у тому числі спори щодо недійсності цих договорів, їх зміни чи розірвання.

Спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом

20. До прийняття Конституції і деяких законів значний обсяг категорій справ проти громадян чи організацій вирішували в адміністративному, а не судовому порядку через реалізацію органами влади так званих втручальних повноважень (обмеження права на мирні зібрання, примусовий розпуск об'єднань громадян тощо). Тепер частину таких справ віднесено до юрисдикції судів, щоб запобігти порушенням прав особи через здійснення судового контролю за реалізацією втручальних повноважень органів влади.

Якщо у переважній більшості випадків захист прав, свобод та інтересів осіб є таким, що настає внаслідок встановленого судом факту їх порушення, то в адміністративних справах за зверненням суб'єкта владних повноважень з позовом до фізичної чи юридичної особи у випадках, визначених законом (пункт 4 частини першої статті 17, частина четверта статті 50 КАСУ), суд надає упереджувальний захист правам, свободам та інтересам особи.

Водночас можна погодитися з думкою, що коло таких справ поступово повинно зменшитися, і необхідно засудити практику законотворення, коли компетенція судів невиправдано розширюється за рахунок подібних справ. Оптимальною є модель, коли орган приймає рішення, і особі надається певний час для його оскарження. І лише після закінчення строку оскарження, якщо скарги (позову) не подано, рішення можна виконувати примусово. Така модель доцільна, наприклад, для так званих адміністративно-господарських санкцій, які зараз змушені застосовувати адміністративні суди. Однак її реалізація вимагає не змін до КАСУ, а суттєвої ревізії матеріального законодавства.

21. Адміністративні справи, що виникають із зазначених спорів, суд розглядає лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень. Відповідачами у них можуть бути громадянин України, іноземець чи особа без громадянства, об'єднання громадян, юридична особа, які у цих правовідносинах не є суб'єктами владних повноважень.

Згідно з частиною четвертою статті 50 КАСУ, коментоване положення поширюється на такі справи:

1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян за позовом легалізуючого органу або прокурора (частина четверта статті 37 Конституції України, стаття 31 Закону України "Про об'єднання громадян");

2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян за позовом легалізуючого органу або прокурора (частина четверта статті 37 Конституції України, стаття 32 Закону України "Про об'єднання громадян");

3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України за позовом органу внутрішніх справ чи органу охорони державного кордону (частина п'ята статті 32 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства");

4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання за позовом органу державної влади чи органу місцевого самоврядування (частина друга статті 39 Конституції України, частина перша статті 182 КАСУ);

5) та інші справи у випадках, встановлених законом.

Прикладом "інших справ у випадках, встановлених законом" можуть бути справи про:

1) оскарження виборчою комісією рішень, дій чи бездіяльності засобів масової інформації та їхніх власників і творчих працівників, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, що порушують законодавство про вибори та референдум (частина перша статті 174 КАСУ; стаття 30 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів"; статті 103, 112 - 114 Закону України "Про вибори народних депутатів України"; статті 91, 100 - 102 Закону України "Про вибори Президента України");

2) скасування за позовом Центральної виборчої комісії реєстрації кандидата на пост Президента України (частина перша статті 176 КАСУ, стаття 56 Закону України "Про вибори Президента України");

3) дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності за позовом Голови Верховної Ради України (частина четверта статті 81 Конституції України, частина перша статті 180 КАСУ, стаття 5 Закону України "Про статус народного депутата України");

4) припинення державної реєстрації юридичної особи чи фізичної особи - підприємця, наприклад, у разі провадження ними діяльності, що заборонена законом (стаття 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", стаття 110 Цивільного кодексу України, стаття 18 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) України", стаття 12 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", стаття 24 Закону України "Про боротьбу з тероризмом", стаття 25 Закону України "Про Службу безпеки", стаття 31 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", пункт 7 частини першої статті 40 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", стаття 9 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пункт 22 частини першої статті 8 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", пункт 17 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" та інші);

5) визнання угод недійсними89 і стягнення в дохід держави коштів, одержаних за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок майна відповідача за зверненнями органів державної податкової служби України (пункт 11 частини першої статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні"), спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ, Служби безпеки України (частина третя статті 12 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю") тощо;

6) визнання протиправними актів підприємств, інших суб'єктів господарювання, які обмежують права територіальних громад, повноваження органів місцевого самоврядування, за позовом органу чи посадової особи місцевого самоврядування (пункт 16 частини шостої статті 55, частина четверта 71 статті Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні");

7) застосування адміністративно-господарських санкцій (глава 27 ГКУ), які згідно із законом застосовуються у судовому порядку, зокрема:

- стягнення штрафів та пені за позовом Фонду соціального захисту інвалідів (частина п'ята статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні");

- стягнення штрафів за позовом органу, що регулює діяльність суб'єкта первинного фінансового моніторингу (частина третя статті 17 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом");

- обмеження, тимчасове припинення дії та позбавлення ліцензії чи іншого спеціального дозволу на право провадження певних видів діяльності за позовом органу, що регулює діяльність суб'єкта первинного фінансового моніторингу (частина четверта статті 17 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом");

- стягнення штрафів, що застосовуються до суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб за позовом спеціального уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг (стаття 41 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг");

- стягнення штрафів за позовом відповідних Комісій регулювання природних монополій (частина третя статті 17 Закону України "Про природні монополії");

- вилучення до Державного бюджету України прибутку суб'єкта природних монополій, одержаного у результаті порушення норм законів за позовами відповідних Комісій регулювання природних монополій (стаття 19 Закону України "Про природні монополії");

- анулювання ліцензії на мовлення за позовом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (стаття 37 Закону України "Про телебачення і радіомовлення");

- стягнення недоїмки із загальнообов'язкового державного пенсійного страхування за позовом органів Пенсійного фонду України (абзац 8 частини третьої статті 106 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування");

- примусове стягнення активів платника податків в рахунок погашення його податкового боргу за позовом податкового органу (підпункт 3.1.1 пункту 3.1 статті 3 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами");

- стягнення суми заборгованості зі сплати щомісячного збору за користування радіочастотним ресурсом України за позовом Національної комісії з питань регулювання зв'язку (стаття 58 Закону України "Про радіочастотний ресурс України");

- стягнення штрафів за позовом Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (частина третя статті 11 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні");

- накладення штрафів та конфіскацію майна порушників законодавства про виключну (морську) економічну зону на підставі акта Морської охорони Державної прикордонної служби України про вчинення порушення (частина третя статті 27 Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України");

- стягнення штрафів за позовом Державної прикордонної служби України, органів рибоохорони або органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища України (стаття 30 Закону України "Про виключну (морську) економічну зону України");

- стягнення штрафів за позовом органів, які за дорученням Кабінету Міністрів України здійснюють контроль за виконанням законодавства у сфері виробництва і реалізації цукру (частина третя статті 9 Закону України "Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру");

- стягнення штрафів за позовом Державної інспекції з енергозбереження, Державної інспекції з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної та теплової енергії або Національної комісії регулювання електроенергетики України (частина дев'ята статті 31 Закону України "Про теплопостачання");

- стягнення штрафів за позовом органу виконавчої влади, визначеного Кабінетом Міністрів України, що здійснює державне регулювання діяльності бюро кредитних історій (пункт 7 частини другої статті 16 Закону України "Про організацію формування та обігу кредитних історій");

- стягнення штрафів за позовом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (частина третя стаття 75 Закону України "Про телебачення і радіомовлення");

- стягнення штрафів за позовом органу, який видав ліцензію на право виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами, та інших органів виконавчої влади у межах їх компетенції, визначеної законами України (частина п'ята статті 17 Закону України "Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів");

- стягнення штрафів за позовом органів державного пожежного нагляду (частина друга статті 35 Закону України "Про пожежну безпеку");

- стягнення штрафів за позовом державної санітарно-епідеміологічної служби України (частина п'ята статті 47 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення");

- стягнення штрафів за позовом інспекції державного архітектурно-будівельного контролю (частина сьома статті 3 Закону України "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування");

8) сплату податкових зобов'язань платника податків, визначених за непрямими методами, за позовом податкового органу (абзац перший підпункту 4.3.5 пункту 4.3 статті 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами");

9) продовження строку арешту активів платника податків за позовом податкового органу (абзац другий підпункту 9.3.3 пункту 9.3 статті 9 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами");

10) арешт коштів на рахунку платника податків за позовом податкового органу (підпункт 9.3.9 пункту 9.3 статті 9 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами");

11) вилучення об'єкта культурної спадщини з комунальної власності до державної через безгосподарне його використання за позовом органу охорони культурної спадщини (частина перша статті 21 Закону України "Про охорону культурної спадщини");

12) вилучення об'єкта культурної спадщини з приватної власності до державної з мотивів суспільної необхідності за позовом органу охорони культурної спадщини (частина друга стаття 21 Закону України "Про охорону культурної спадщини");

13) позбавлення права власності на документи Національного архівного фонду у разі неналежного їх зберігання за позовом центрального органу виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства (стаття 11 Закону України "Про Національний архівний фонд та архівні установи");

14) припинення випуску видання, яке використовується для закликів до захоплення влади, насильницької зміни конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропаганди війни, насильства та жорстокості і т. п. за позовами органів виконавчої влади, визначених Кабінетом Міністрів України (частини треті статей 11 та 18 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) України");

15) вилучення секретної інформації або її матеріальних носіїв у разі відмови власника укласти відповідний договір, а так само у разі порушення власником умов такого договору за позовом органу державної влади, якому державним експертом з питань таємниць надається право приймати рішення щодо суб'єктів, які матимуть доступ до цієї інформації та її матеріальних носіїв (частина третя статті 6 Закону України "Про державну таємницю");

16) обмеження або заборону публічного виконання чи публічного показу театральної постановки, а також інших видів її використання, публікації інформаційних та рекламних матеріалів про театральну постановку, якщо ці дії використовуються для закликів до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганди війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, за позовом центрального органу виконавчої влади в галузі культури (частина п'ята статті 5 Закону України "Про театри і театральну справу");

17) примусове припинення права власності на земельну ділянку за позовом відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування (стаття 143 ЗКУ);

18) припинення права тимчасового користування земельною ділянкою лісового фонду за позовом місцевої ради (стаття 22 Лісового кодексу України);

19) визначення іншої мети установи та про зміну структури управління установи за позовом державного реєстратора (стаття 103 ЦКУ, абзац 8 частини першої статті 6 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців");

20) припинення права користування надрами за позовом органу, який надав надра у користування (стаття 26 Кодексу України про надра);

21) спонукання до проведення інвентаризацій основних фондів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і розрахунків за позовом органів контрольно-ревізійної служби України (абзац 1 пункту 4 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

22) вилучення до закінчення ревізії оригіналів первинних фінансово-господарських та бухгалтерських документів за позовом органу контрольно-ревізійної служби (абзац 2 пункту 4 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

23) вилучення до бюджету виявлених ревізіями прихованих і занижених валютних та інших платежів за позовом органу контрольно-ревізійної служби (пункт 7 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

24) стягнення у дохід держави коштів, одержаних підконтрольними установами, за незаконними угодами, без встановлених законом підстав та з порушенням чинного законодавства за позовом органу контрольно-ревізійної служби (пункт 9 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

25) виконання підконтрольною установою вимог щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства з питань збереження і використання активів за позовом органу контрольно-ревізійної служби (пункт 10 частини першої статті 10 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

26) проведення позапланової виїзної ревізії за позовом органу контрольно-ревізійної служби (пункт 6 частини п'ятої статті 11 Закону України "Про контрольно-ревізійну службу в Україні");

27) усунення емітентом і професійними учасниками ринку сертифікатів порушень законодавства за позовом органів Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (стаття 45 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати");

28) заборону діяльності громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону за позовом реєструючого органу або прокурора (стаття 8 Закону України "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону");

29) відчуження (викуп) землі, що є приватною чи комунальною власністю, для будівництва та реконструкції автомобільних доріг загального користування за позовом Державної служби автомобільних доріг України (стаття 14 Закону України "Про автомобільні дороги");

30) переселення власників та наймачів жилих (нежилих) приміщень із застарілого житлового фонду за позовом органу місцевого самоврядування (стаття 11 Закону України "Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду");

31) стягнення суми надміру виплачених пенсій за позовом територіальних органів Пенсійного фонду України (стаття 50 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування");

32) стягнення надміру виплачених сум матеріального забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, за позовом органів Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (частина п'ята статті 52 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням"90).

22. Адміністративний суд у зазначених справах, згідно з частиною першою статті 2 КАСУ, повинен перевірити, зокрема, чи не буде порушено (у тому числі безпідставно обмежено) права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб у разі задоволення адміністративного позову суб'єкта владних повноважень. Критерії, визначені частиною третьою статті 2 КАСУ, суд використовує для перевірки рішень суб'єкта владних повноважень, на підставі якого відбулося звернення до суду.

Спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму

23. Відповідно до статті 69 Конституції України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Правовідносини щодо виборів, референдуму регулюються Конституцією України та Законами України "Про вибори народних депутатів України" (в редакції Закону України від 7 липня 2005 року N 2777-IV), "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 6 квітня 2004 року, "Про вибори Президента України" (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року N 1630-IV), "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 3 липня 1991 року.

24. До спорів, що виникають у процесі виборів чи референдуму, можна віднести спори щодо:

1) оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій (комісій з референдуму), членів цих комісій (стаття 172 КАСУ);

2) уточнення списку виборців (стаття 173 КАСУ);

3) оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації та їх власників, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, які порушують законодавство про вибори та референдум (стаття 174 КАСУ);

4) оскарження дій або бездіяльності кандидатів, їхніх довірених осіб, партій (блоку місцевих організацій партій) їхніх посадових осіб та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб'єктів ініціювання референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу (стаття 175 КАСУ);

5) скасування реєстрації кандидата на пост Президента України (стаття 176 КАСУ).

25. Частину спорів щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, так само можна віднести до категорії спорів із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Адже у них найчастіше йдеться про оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчої комісії чи комісії з референдуму, які мають владні повноваження. Якась частина виборчих спорів, а саме та, що розглядається за зверненням виборчої комісії, охоплюється категорією спорів за зверненням суб'єкта владних повноважень. Однак є низка виборчих спорів, де суб'єкта владних повноважень може й не бути, - йдеться про спори між кандидатами на виборну посаду, партіями (блоками) тощо. Тому виникла необхідність окремо виділити спори щодо правовідносин, які пов'язані з процесом виборів чи референдумів.

26. Згідно з пунктом 4 розділу XIV "Прикінцеві положення" Закону України "Про вибори народних депутатів України" (у редакції Закону України від 7 липня 2005 року N 2777-IV), з дня набрання чинності КАСУ розгляд у судах спорів, що виникають з правовідносин, урегульованих Законом України "Про вибори народних депутатів України", здійснюється в порядку, встановленому КАСУ, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом. При визначенні підсудності та розгляді таких спорів належить керуватися правилами КАСУ і враховувати лише ті особливості, які випливають із матеріальних і процедурних норм Закону України "Про вибори народних депутатів України".

Пов'язані вимоги, що віднесені до адміністративної юрисдикції

27. Вимоги про відшкодування майнової чи моральної шкоди, заподіяної у публічно-правових відносинах, суди вирішують за правилами цивільного (господарського) судочинства. Але якщо їх заявлено одночасно (в одному провадженні) із оскарженням рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень або з іншими вимогами про захист прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, тоді такі вимоги розглядаються за правилами адміністративного судочинства (частина друга статті 21 КАСУ).

Публічно-правові справи, що не віднесені до адміністративної юрисдикції

28. Положення частини другої коментованої статті спрямовано на запобігання спорів про компетенцію між судами різних юрисдикцій. Так, зокрема, не належить до юрисдикції адміністративних судів вирішення публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Невключення таких справ до юрисдикції адміністративних судів породжується насамперед природою відносин, з яких вони виникають.

29. Компетенція адміністративних судів не поширюється на справи, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України. Конституційний Суд України, згідно з Конституцією України, розглядає справи щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (стаття 150 Конституції України);

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість (стаття 151 Конституції України);

3) офіційного тлумачення Конституції та законів України (стаття 150 Конституції України);

4) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (статті 111, 150 Конституції України);

5) відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України (стаття 159 Конституції України);

6) порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції або законів України (наявність висновку Конституційного Суду України з цього питання потрібна для розгляду Верховною Радою України питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим відповідно до пункту 28 частини першої статті 85 Конституції України).

Стаття 14 Закону України "Про Конституційний Суд України" про межі повноважень Конституційного Суду України встановлює, що до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, що віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Таким чином, суд за правилами адміністративного судочинства розглядає справи щодо:

1) відповідності законам України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підзаконних правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції і законам України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також іншим правовим актам вищої юридичної сили актів інших суб'єктів владних повноважень.

Можливі ситуації, коли один і той самий правовий акт буде предметом перегляду у Конституційному Суді України (з огляду на невідповідність цього акта положенню Конституції України) та в адміністративному суді (з огляду на його невідповідність такому ж за змістом положенню закону). У цьому випадку адміністративний суд повинен зупинити провадження у справі до вирішення питання Конституційним Судом України (пункт 3 частини першої статті 156 КАСУ).

Водночас потрібно враховувати позицію Конституційного Суду України, за якою юрисдикція Конституційного Суду України поширюється лише на чинні правові акти, а тому питання щодо конституційності нечинного правового акта непідвідомче Конституційному Суду України91. Звідси можна припустити, що правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які втратили чинність, можуть бути предметом розгляду в адміністративному суді, якщо це необхідно для захисту прав, свобод чи інтересів особи. У цьому випадку адміністративний суд має право вирішувати питання і про їхню неконституційність.

30. Компетенція адміністративних судів не поширюється на справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства. Тому за правилами адміністративного судочинства не розглядають скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, слідства і прокуратури, що можуть бути розглянуті відповідно до КПКУ. Крім справ і питань, що вирішуються за правилами КПКУ, не можуть бути вирішені за правилами адміністративного судочинства справи щодо надання дозволу на:

1) витребування документів та даних, що характеризують діяльність підприємств, установ, організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці злочину, джерело та розміри їх доходів;

2) негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи;

3) зняття інформації з каналів зв'язку;

4) контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією;

5) застосування інших технічних засобів одержання інформації.

Зазначені справи суд вирішує на підставі пункту 4 частини першої і частини другої статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" із застосуванням правил кримінального судочинства.

Водночас оскільки КПКУ не передбачає можливості розгляду в порядку кримінального судочинства спорів про бездіяльність суб'єктів владних повноважень, то такі спори належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Тому Верховний Суд України дійшов до висновку, що позов щодо оскарження бездіяльність прокурора, яка полягала у неприйнятті жодного процесуального рішення за заявою позивача про порушення кримінальної справи належить до адміністративної юрисдикції92.

31. Компетенція адміністративних судів не поширюється на справи про накладення адміністративних стягнень. Справи про накладення адміністративних стягнень, тобто справи про адміністративні правопорушення, розглядають районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди (судді) у випадках, що визначені статтею 221 КУпАП і частиною другою статті 386 Митного кодексу України, та в порядку, встановленому цими законодавчими актами.

Але оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень у справах про адміністративні правопорушення здійснюється шляхом подання адміністративного позову до адміністративного суду (районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду), який суд розглядає за правилами адміністративного судочинства (пункт 2 частини першої статті 18 КАСУ). Така практика відповідає позиції з цього питання Європейського суду з прав людини, який в одній зі справ зазначив, що "з урахуванням великої кількості дрібних правопорушень, особливо у сфері, яку регулюють правила дорожнього руху, держави можуть звільнити свої суди від функції переслідування і покарання винних у таких порушеннях. Передача функції розслідування і покарання за дрібні правопорушення адміністративній владі не є несумісною з Конвенцією за умови, що заінтересована особа матиме можливість оскаржити ухвалене щодо неї рішення в суді"93.

Постанову суду (судді) у справі про адміністративні правопорушення може бути переглянуто лише за правилами КУпАП (частина перша статті 294).

32. Компетенція адміністративних судів не поширюється на справи щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції (наприклад, спори стосовно позбавлення особи членства у політичній партії, формування виборчого списку партії, обрання особи керівником громадської організації тощо). Йдеться про спори, які хоч і мають ознаки публічності, але є внутрішньою справою об'єднання громадян.

До цього винятку не належать спори щодо оскарження рішень вищих керівних органів політичних партій (виборчих блоків політичних партій) про дострокове припинення повноважень депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи місцевої ради (стаття 7 Закону України "Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим" від 10 лютого 1998 року, стаття 5 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11 липня 2002 року із змінами, внесеними Законом України від 12 січня 2007 року N 602-V), оскільки ці спори пов'язані зі звільненням з публічної служби і їх прямо віднесено до компетенції адміністративних судів.

33. За межами предмету адміністративної юрисдикції знаходиться сфера законодавчої діяльності і діяльності щодо вирішення судових справ (за невеликими винятками). Дипломатичні спори, які виникають у рамках міжнародного публічного права і за змістом є публічно-правовими, також не належать до предмету адміністративної юрисдикції, оскільки вони не можуть розглядатися національними судами.

Розмежування адміністративної та цивільної (господарської) юрисдикцій

34. З набранням чинності новими ЦПКУ і КАСУ справи про встановлення неправильності запису в актах цивільного стану перейшли з цивільної юрисдикції до адміністративної (див. пункт 9 Розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" ЦПКУ 2004 року), адже за правовою природою ця категорія справ є оскарженням відмови органу реєстрації актів цивільного стану у виправленні відомостей в актових записах цивільного стану. Тому таке оскарження здійснюється за загальними правилами адміністративного судочинства.

35. Відповідно до частини першої статті 181 КАСУ учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб. Оскільки розділом VII ЦПКУ та статтею 1212 ГПКУ визначено інший порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні судових рішень, ухвалених за правилами відповідного процесуального закону, то такі справи не відносяться до юрисдикції адміністративних судів.

Зроблено це було з таких міркувань. У порядку цивільного (господарського) судочинства суд розглядає скарги на рішення, діяльність державної виконавчої служби лише стосовно виконання судових рішень у справах цивільної (господарської) юрисдикції. І хоча за предметною спрямованістю таке оскарження є публічно-правовим спором, однак воно нерозривно пов'язане із виконанням судового рішення. Тому законодавець вирішив, що більш доцільно, щоб судовий контроль за виконанням судових рішень здійснював суд, який видав виконавчий документ. У всіх інших випадках, коли оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби не віднесено до юрисдикції інших судів, таке оскарження повинно бути предметом юрисдикції адміністративних судів. Йдеться насамперед про рішення, дії чи бездіяльність державної виконавчої служби у відносинах щодо виконання судових рішень в адміністративних справах, а також рішень інших органів та посадових осіб, що можуть виконуватися примусово.

Разом з тим, необхідно враховувати, що статтею 383 ЦПКУ і статтею 1212 ГПКУ визначено обмежене коло осіб, які мають право оскаржити рішення, дії та бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання судових рішень у порядку цивільного та господарського судочинства, а тому справи за зверненням інших осіб на рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби при виконанні зазначених судових рішень належать до компетенції адміністративних судів.

Крім того, до адміністративної юрисдикції належать справи, в яких оскаржуються й інші рішення, дії чи бездіяльність зазначених органів, які не пов'язані з виконанням виконавчих документів, але випливають з реалізації цими органами інших повноважень. Але особливості, визначені статтею 181 КАСУ, на розгляд таких справ не поширюються.

36. Вимоги щодо оскарження дій суб'єкта владних повноважень, що вчинені при здійсненні владних управлінських функцій і завдають шкоди честі, гідності і діловій репутації особи, у тому числі вимоги про зобов'язання суб'єкта владних повноважень спростувати протиправно поширені ним відомості, що завдало такої шкоди, чи в інший спосіб усунути порушення, розглядаються за правилами адміністративного судочинства. Відповідно до частини другої статті 21 КАСУ одночасно можуть бути вирішені вимоги про відшкодування шкоди.

Водночас справи про захист честі, гідності і ділової репутації особи - суб'єкта владних повноважень не можуть розглядатися за правилами адміністративного судочинства, навіть якщо посягання на відповідні права відбулося у зв'язку зі здійсненням владних управлінських функцій, оскільки йдеться про захист невідчужуваних прав особи, які належать їй незалежно від статусу особи як суб'єкта владних повноважень. Якщо особа перестає бути суб'єктом владних повноважень (її, наприклад, звільнено з посади), то в цивільному судочинстві її процесуальний статус не змінюється. Якби ж такі справи розглядалися за правилами адміністративного судочинства, то відбувалося би процесуальне правонаступництво (стаття 55 КАСУ) і особа, якій завдана шкода, вибувала би з процесу. Такі міркування додатково підтверджують неналежність справ про захист честі, гідності і ділової репутації особи, яка є суб'єктом владних повноважень, до предмету адміністративної юрисдикції.

37. Позови щодо нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні розглядаються судами за правилами цивільного, а не адміністративного судочинства (див. у зв'язку з цим пункт 8 розділу XI "Прикінцеві та перехідні положення" ЦПКУ). Раніше такі справи суди розглядали в порядку окремого провадження за главою 39 ЦПКУ 1963 року.

Теоретично питання про характер спору, що пов'язаний з нотаріальними діями чи відмовою від їх вчинення, є складним - чи це публічно-правовий спір, чи приватноправовий. З одного боку, роль нотаріуса зведено до публічного (від імені держави) вчинення дій, що мають юридичне значення і спрямовані на реалізацію особами їхніх прав, а також на попередження виникнення спору. Така роль має публічно-правовий характер, як і реєстрація окремих видів договорів органами місцевого самоврядування чи органами державної виконавчої влади. Нотаріус має владно-публічні повноваження щодо особи, яка звернулась до нього, оскільки він уповноважений у випадках, передбачених законом, відмовити особі у вчиненні нотаріальної дії. З іншого боку, об'єктом нотаріальних дій завжди є приватноправові відносини (договірні, спадкові тощо), саме тому оспорювання нотаріальних дій найчастіше має на меті коригування тих приватноправових відносин, що стали або повинні стати об'єктом нотаріальних дій. Суд повинен бути компетентним дати оцінку приватноправовим відносинам, що перевірялися нотаріусом. Виходячи з того, що інститут нотаріату обслуговує насамперед сферу приватноправових відносин, а також з недоцільності розривати судовий розгляд нотаріальних і приватноправових відносин, законодавець вирішив залишити вирішення таких спорів у цивільній юрисдикції. Однак необхідно звернути увагу на те, що ці спори належить розглядати не за правилами окремого провадження, а за загальними правилами позовного провадження відповідно до нового ЦПКУ 2004 року.

38. За правилами адміністративного судочинства розглядаються вимоги про скасування рішень (актів), у тому числі й тих, що посвідчують певне цивільне право особи чи надають їй таке право. Відповідачем у цій справі є суб'єкт владних повноважень, що видав акт, а особа, якій згідно з актом належить цивільне право, залучається як третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, якщо позивачем є інша особа, яка вважає, що актом порушено її право. Якщо суд встановить, що суб'єкт владних повноважень не допустив порушень при виданні такого акта, то у задоволенні позову належить відмовити. Але це не перешкоджає особі оспорювати право іншої особи, яке посвідчене (надане) актом, у порядку цивільного чи господарського судочинства. У разі задоволення позову, поданого за правилами цивільного чи господарського судочинства, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний привести свої рішення у відповідність до правовідносин, встановлених судом (зокрема скасувати свій акт і видати новий).

Слід пам'ятати, що спори, що виникають з житлових і земельних правовідносин, згідно з частиною першою статті 15 ЦПКУ, розглядаються за правилами цивільного судочинства, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Якщо такі спори є публічно-правовими і хоча б однією зі сторін у них є суб'єкт владних повноважень, їх належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Слід зауважити, що Верховний Суд України спочатку почав орієнтувати судову практику у тому руслі, що за правилами адміністративного судочинства не можуть розглядатися справи де є спір про право. Так, Верховний Суд закрив провадження в адміністративній справі щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень з питань виділення земельної ділянки, посилаючись на наявність спору про право94. З часом, після справедливої критики, Верховний Суд перестав використовувати категорію "спір про право" у своїх рішеннях, але позицію не змінив.

Водночас, на наш погляд, відмова у відкритті провадження в адміністративній справі чи закриття такого провадження, де предметом оскарження є рішення суб'єкта владних повноважень, на тій підставі, що справу начебто не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, не відповідає КАСУ, оскільки пункт 1 частини першої статті 17 прямо відносить такі справи до компетенції адміністративних судів. За суттю, це є відмовою у праві на розгляд справи у тому суді, до компетенції якого її віднесено законом. Така позиція позбавляє особу захищати свої цивільні права в адміністративному суді, якщо ці права порушено суб'єктом владних повноважень у публічно-правових відносинах. Цивільне судочинство не пристосовано до розгляду справ проти суб'єктів владних повноважень. Там немає спеціальних критеріїв для оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, не діє принцип офіційності, немає презумпції вини суб'єкта владних повноважень тощо, тобто відсутні ті процесуальні гарантії захисту порушених прав, які є в адміністративному судочинстві.

У справі про виділення земельної ділянки особа, яка претендує на частину цієї ділянки, на наш погляд, має можливість обрати один з таких механізмів судового захисту. Перший - подати адміністративний позов до адміністративного суду з вимогою скасувати рішення місцевої ради про виділення земельної ділянки іншій особі. Відповідачем у цій справі буде місцева рада, що ухвалила рішення, а особу, якій виділено земельну ділянку оскарженим рішенням, належить залучити як третю особу, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, оскільки рішення суду може вплинути на її права та інтереси. Предметом судового розгляду буде правомірність діяльності ради при вирішенні цього питання, зокрема, чи взяла вона до уваги всі обставини, з'ясування яких вимагає закон, тощо. Якщо адміністративний суд встановить, що суб'єкт владних повноважень не допустив порушень при прийнятті такого рішення, то у задоволенні адміністративного позову належить відмовити. У разі ж скасування адміністративним судом рішення місцева рада змушена буде переглянути питання про виділення земельної ділянки і уникнути порушення закону, встановлені судом.

Потрібно мати на увазі, що цей механізм захисту може бути неефективним тоді, коли орган влади не допустив порушень, - йому було надано всю необхідну інформацію, яка вимагається законом, і на її підставі законно прийнято рішення. Тоді особа може обрати інший варіант: звернутися з цивільним позовом про визнання за нею права власності на відповідну частину земельної ділянки. Відповідачем у цій справі буде особа, якій рішенням місцевої ради було виділено земельну ділянку. Предметом судового розгляду буде спір про право власності між двома рівними за правовим статусом особами. Місцеву раду доцільно залучити третьою особою на стороні відповідача, оскільки у разі задоволення цивільного позову, вона повинна буде привести свої рішення у відповідність до правовідносин, встановлених судом (зокрема скасувати своє рішення і прийняти нове).

Таким чином, у подібних випадках вид юрисдикції - адміністративна чи цивільна (господарська) - визначають характер позовних вимог і те, до кого вони спрямовані. Слід звернути увагу на те, що вимоги до суб'єкта владних повноважень про скасування рішення суб'єкта владних повноважень і вимоги до особи про визнання права власності не можуть бути об'єднані в одній позовній заяві. Якщо це сталося, залежно від того, чи подано позов за правилами адміністративного або цивільного судочинства, суд повинен відмовити у відкритті провадження за вимогами, які не можна розглядати в порядку відповідного судочинства.

Наслідки порушення правил щодо адміністративної юрисдикції

39. Якщо надійшла позовна заява із вимогами, що не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, це є підставою для відмови у відкритті провадження у такій адміністративній справі (пункт 1 частини першої статті 109 КАСУ). А якщо провадження у справі було відкрито, після з'ясування, що вона не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, провадження має бути закрито (на підставі пункту 1 частини першої статті 157 КАСУ) незалежно від того, суд якої інстанції розглядає справу - першої, апеляційної чи касаційної.

Тому відповідач, заперечуючи проти позову, за наявності підстав може посилатися на те, що провадження відкрито у справі, розгляд якої не належить до адміністративної юрисдикції.

Зарубіжний досвід

40. Положення про адміністративні суди ФРН (§ 40) поширює їхню компетенцію на всі конфлікти публічно-правового характеру, крім конституційно-правових спорів і спорів, що віднесені федеральним законом до підсудності інших судів. Відповідно до Закону про чиновників (ФРН) адміністративні суди розглядають справи, які пов'язані з чиновницькими правовідносинами (відносинами з приводу державної служби).

41. До юрисдикції естонських адміністративних судів, крім вирішення публічно-правових спорів, також належить надання дозволів на вчинення адміністративних дій у передбачених законом випадках. Йдеться, наприклад, про дозволи на проведення виняткових оперативно-розшукових заходів, на невідкладне психіатричне лікування особи у примусовому порядку тощо. Ця категорія справ подібна до тих, що віднесені до компетенції українських адміністративних судів відповідно до пункту 4 частини першої коментованої статті.

42. У деяких країнах (Німеччина, Польща тощо) обов'язковою передумовою звернення до адміністративного суду є факт відхилення скарги адміністративним органом, що видав оскаржений акт, чи адміністративним органом вищого рівня. Наявність такої вимоги дає можливість самостійно врегулювати конфлікт самим сторонам і таким чином суттєво зменшити наплив позовів (скарг) до суду. У США попереднє адміністративне оскарження не є обов'язковим лише у випадках, коли адміністрація вочевидь вийшла за межі своєї компетенції, коли суду відома думка адміністрації з аналогічних справ, а також тоді, коли потреба пройти всі адміністративні інстанції обумовить заподіяння особі непоправної шкоди95.

Рекомендована література

Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики. Настільна книга судді / За загальною редакцією О. М. Пасенюка. - К.: Істина, 2007. - С. 175 - 180.

Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / Навч. посібник / За заг. редакцією Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 86 - 100.

Куйбіда Р. О. Проблеми розмежування адміністративної та конституційної юрисдикцій // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. - Одеса: Юридична література, 2003. - Вип. 19. - 432 с.

Куйбіда Р. О. Межі адміністративної юрисдикції: спірні питання // Юридичний вісник України. - 2007. - N 25 (624).

Куйбіда Р. О. І знову про компетенцію адміністративних судів // Юридичний вісник України. - 2007. - N 26 (625).

Перепелюк В. Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики. - К.: Конус-Ю, 2007. - С. 25 - 53.