Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Вкладник має право розпорядитися правом на вклад у банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, склавши заповіт або зробивши відповідне розпорядження банку (фінансовій установі).

2. Право на вклад входить до складу спадщини незалежно від способу розпорядження ним.

3. Заповіт, складений після того, як було зроблене розпорядження банку (фінансовій установі), повністю або частково скасовує його, якщо у заповіті змінено особу, до якої має перейти право на вклад, або якщо заповіт стосується усього майна спадкодавця.

Коментар:

1. Норми про спадкування права на вклад, викладені у ст. 1228 ЦК України, можна віднести до числа істотних новел спадкового законодавства. Новий ЦК докорінно змінює традиційні за законодавством УРСР підходи до спадкування права на вклад у кредитній установі. Ст. 564 ЦК УРСР був встановлений особливий правовий режим щодо спадкування права на вклад в кредитних установах. Норми спадкового права розповсюджувалися на випадки посмертного переходу вкладів тільки за відсутності заповіту або спеціального розпорядження вкладника кредитній установі на випадок його смерті, у разі наявності заповіту або розпорядження щодо вкладу, право на вклад у спадщину не входило. З цього випливало, що вклад міг бути виданий набувачеві в будь-який час після смерті вкладника, для одержання цього вкладу на вимагалася наявність свідоцтва про право на спадщину, з вартості вкладу не вираховувалася обов'язкова частка і не могли бути задоволені претензії кредиторів померлого вкладника. Крім того, якщо вигодонабувач вкладу закликався водночас і до спадкування майна після смерті вкладника, право на отриманий вклад не бралося у рахунок належної йому спадкової частки.

Не можна не відзначити, що вищевизначені особливості правового регулювання спадкування права вкладів іноді призводили до істотних проблем в процесі їх практичного застосування. Зокрема, Верховний Суд України у пункті 12 постанови Пленуму від 24 червня 1983 р. N 4 "Про практику розгляду судами справ про спадкування" роз'яснив, що у випадку наявності заповіту або розпорядження кредитній установі на випадок смерті, до складу спадщини не входить лише "вклад в іншій кредитній установі, крім Ощадного банку України".

Така позиція ще більше ускладнювала застосування норм про спадкування вкладів, оскільки за змістом ст. ст. 38 та 46 ЗУ "Про банки і банківську діяльність" в редакції від 20 березня 1991 р. положення про заповідальне розпорядження застосовувалося при здійсненні ощадної справи як Ощадним банком України, так і іншими комерційними банками, що до того ж відзначав і сам Пленум Верховного Суду України (Верховний Суд України. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1995 - 1998). Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - К.: Юрінком, 1998. - N 8. - С. 192). Такий же висновок випливає і з аналізу ст. ст. 4 та 57 чинної редакції ЗУ "Про банки і банківську діяльність".

Особливий правовий режим спадкування вкладів мав на меті стимулювання залучення коштів фізичних осіб до державних кредитних установ, а отже, в кінцевому підсумку був спрямований на забезпечення стабільності фінансово-кредитної системи держави.

Разом з тим можливість вилучення права на вклад з кола об'єктів спадкового правонаступництва призводила до суттєвого порушення інтересів як кредиторів спадкодавця, так і членів його сім'ї, які внаслідок непрацездатності або неповноліття мали право на обов'язкову частку у спадщині. В сукупності з існуванням вищезазначених проблем у самому правозастосовчому механізмі цих норм, появою і утвердженням широкої мережі фінансово-кредитних установ, комерціалізацією Ощадного банку України це призвело до необхідності істотного коригування норм про спадкування права на вклад.

2. Всі вищевикладені причини в кінцевому підсумку призвели до відмови законодавця від намагань вилучити право на вклад зі складу об'єктів спадкування. Таким чином, за ЦК України право на вклад входить до складу спадщини у всіх випадках, незалежно від способу розпорядження ним, а порядок і умови переходу прав на нього до спадкоємців відповідають звичайній процедурі спадкування. Відповідно до п. 220 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України свідоцтво про право на спадщину на грошовий вклад, щодо якого вкладник зробив розпорядження банку (фінансовій установі), а також на грошовий вклад, щодо якого відсутнє заповідальне розпорядження, після смерті вкладника видається нотаріусом спадкоємцям на загальних підставах.

При цьому закон зберігає випробувані часом способи розпорядження вкладами на випадок смерті. Вкладник має право визначити правову долю вкладу на випадок своєї смерті шляхом складання заповіту або за допомогою відповідного розпорядження фінансовій установі, де знаходиться вклад.

Кошти, що знаходяться на рахунку у банку або іншої фінансової установи, хоча і стають об'єктом права вимоги спадкоємця після прийняття спадщини, але фактично можуть бути одержані ним не раніше оформлення правовстановлювального документу на вклад - свідоцтва про право на спадщину і пред'явлення його до банку (фінансової установи). Виняток становить випадок, коли нотаріус до закінчення строку про прийняття спадщини видає спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця на покриття витрат з догляду за спадкодавцем під час його хвороби, а також на його поховання; на утримання осіб, які перебували на утриманні спадкодавця; витрат, пов'язаних з повідомленням спадкоємців про відкриття спадщини; інших витрат, викликаних обставинами, які мають істотне значення (п. 199 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Законодавство не пред'являє спеціальних вимог щодо форми посмертного розпорядження вкладом у фінансовій установі. Таке розпорядження здійснюється вкладником письмово у вигляді запису в картці особового рахунку, на ощадній книжці або шляхом подання на ім'я фінансової установи окремої заяви (іншого документа). В останньому випадку в документі має бути зазначена дата його складання. Цей документ засвідчується підписом уповноваженого працівника банку і зберігається в справі з юридичного оформлення рахунку (пункти 7.3, 10.14 постанови Правління Національного банку України від 12.11.2003 року N 492 "Про затвердження Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах").

3. Частина третя коментованої статті визначає співвідношення спадкування вкладів в тих випадках, коли право на вклад охоплено і спеціальним розпорядженням вкладника, і заповітом. Закон закріплює пріоритет заповіту перед спеціальною вказівкою вкладника банку або іншій фінансовій установі. Однак перевагу розпорядження заповідача матимуть лише за наявності наступних умов: а) складання і посвідчення заповіту відбулося пізніше оформлення відповідного розпорядження фінансовій установі; б) у заповіті змінено особу, до якої перейде право на вклад, або заповіт охоплює розпорядження щодо усього майна спадкодавця. В наведених випадках в залежності від змісту заповіту спадкування права на вклад відбувається або повністю на підставі заповіту або частково за заповітом, а частково згідно з розпорядженням фінансовій установі.

4. Відзначимо, що норми Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, регулюючи порядок спадкування банківських вкладів на підставі відповідного розпорядження банку, стосовно останнього вживають термін "заповідальне розпорядження" (пункти 7.3, 10.14). Таким чином, висловлення вкладником своєї волі стосовно посмертної юридичної долі права на вклад розглядається в якості особливої спрощеної форми заповідального розпорядження. Такий підхід прямо суперечить не лише нормам ст. 1228 ЦК України, де банківське розпорядження вкладом чітко відокремлено від заповідального розпорядження, але й усталеній доктрині про форми заповітів.

В усі часи радянське законодавство, а згодом - законодавство незалежних держав надзвичайно чітко регулювало заповідальні правовідносини, ставлячи жорсткі та визначені вимоги до форми заповіту. Так, ст. 1247 ЦК України (ст. 541 ЦК УРСР) містить положення про обов'язковість нотаріальної форми заповіту із зазначенням місця та часу його укладення та підписанням останнього особисто заповідачем (за виключенням окремих випадків, передбачених ч. 4 ст. 207 ЦК України (ст. 543 ЦК УРСР), коли заповідач не може власноручно підписати заповіт). Ст. 1252 ЦК України (ст. 542 ЦК УРСР) встановлює вичерпний перелік заповітів, прирівняних за своєю юридичною силою до нотаріально посвідчених. Серед них немає розпорядження вкладника кредитній установи про видачу вкладу певній особі після його смерті. Між тим, недодержання нотаріальної форми правочину є безумовною підставою для визнання його нікчемним (недійним) (ст. 219 ЦК України). З викладеного випливає, що вказівка вкладника фінансово-кредитній установі про розпорядження належним йому вкладом на випадок смерті, не є заповітом.

З цього слідує неможливість поширення на заповідальні розпорядження вкладами правил, які регулюють спадкування за заповітом. Зокрема, не може бути застосована норма ч. 4 ст. 1254 ЦК, згідно якої якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених ст. ст. 225 та 231 ЦК. Отже, якщо спочатку було складено окреме розпорядження кредитній установі, а потім право на вклад було охоплено заповітом, який був визнаний недійним, це не тягне за собою недійсність заповідального розпорядження.