Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.

2. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

3. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

4. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Коментар:

1. Право заповідача на визначення у заповіті обсягу спадщини обумовлюється існуванням принципу свободи заповіту. Змістом прав щодо визначення обсягу спадщини є наділення заповідача сукупністю наступних повноважень.

Насамперед, спадкодавець може охопити заповітом усе спадкове майно або його частину. При цьому форми посмертного розпорядження майном можуть бути різними: спадкодавець має право заповісти як спадкові частки в ідеальному вигляді, тобто у вигляді арифметичних спадкових часток (1/2, 2/3 тощо), так і конкретне майно (право власності на жилий будинок, автомобіль, права вимоги до боржника за конкретним договором).

У разі охоплення заповітом лише частини спадщини, не заповідане майно перейде до спадкоємців за законом відповідно до правил черговості, а за їх відсутності - за заявою територіальної громади буде визнане відумерлим на підставі ст. 1277 ЦК. До спадкоємців за заповітом спадщина, не охоплена заповітом, перейти не може, навіть якщо інших спадкоємців (спадкоємців за законом) немає.

2. По-друге, спадкодавець у тексті заповіту має право передбачити перехід до спадкоємців як тих прав та обов'язків, які його належать на момент складання заповідального розпорядження, так тих з них, які виникнуть або можуть виникнути в майбутньому. У випадку коли заповідаються майбутні права та обов'язки, спадкодавцеві слід рекомендувати не вказувати у заповіті індивідуалізовані ознаки такого майна, а зазначати про те, що до складу спадщини входить ідеальна частка або "усе майно". Справа в тому, що заповідач може тільки передбачати, але не знати, в яких саме цивільних правах та з якими суб'єктами він перебуватиме на час відкриття спадщини. Тому у разі зазначення у заповіті про те, що спадкодавець залишає на випадок смерті, наприклад, квартиру, що знаходиться за такою-то адресою, а на час відкриття спадщини виявилося, що у його власності вже перебуває інша квартира, остання не є об'єктом спадкування внаслідок невідповідності її ознакам заповіданого майна.

В будь-якому випадку, незалежно від того, чи належить майно спадкодавцеві на час складання заповіту, чи ні, нотаріус чи інша посадова особа при посвідченні заповіту не має права вимагати від нього подання доказів належності йому майна, яке заповідається (пункт 159 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

3. По-третє, заповідач може розподілити між спадкоємцями за заповітом лише свої права. В такому випадку обов'язки переходять до його спадкоємців в частині, що є пропорційною до одержаних ними прав.

Заповідач позбавлений права визначати в заповіті виключно правову долю його боргів. Такий висновок випливає з універсального характеру спадкового наступництва, який виявляється в тому, що до спадкоємця спадщина переходить як єдине ціле, включаючи як права, так і обов'язки (ст. 1216 ЦК України). Звичайно, може статися так, що хоча предметом заповіту було усе належне спадкодавцеві майно, але з "усього" заповіданого майна на день відкриття спадщини в наявності будуть лише обов'язки заповідача. В цьому випадку спадкоємці позбавлені права вступати у спадкові правовідносини і приймати спадщину, яка складається з одних боргів, оскільки, по-перше, чинність заповіту щодо складу спадкового майна встановлюється на момент відкриття спадщини (ч. 4 ст. 1236 ЦК), а по-друге, спадкоємці задовольняють вимоги кредиторів виключно в межах вартості одержаного ними спадкового активу (ст. 1282 ЦК України).

4. Оскільки кількість і обсяг спадщини може істотно змінитися з моменту складання заповіту до часу смерті заповідача, закон встановлює, що чинність заповіту щодо складу спадкового майна встановлюється на момент відкриття спадщини (ч. 4 ст. 1236 ЦК України).

З цієї норми, зокрема, випливає висновок про те, що нотаріус не вправі відмовити особі у посвідченні заповіту на тій підставі, що майно, яке заповідається, є водночас предметом спадкового договору, адже за ч. 2 ст. 1307 ЦК заповіт, який відчужував склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним. Нікчемність заповіту в такому випадку слід прив'язувати не до моменту складання заповіту, а до моменту відкриття спадщини. Саме на день смерті заповідача з'ясується, чи зберіг юридичну силу спадковий договір, і лише після з'ясування цієї обставини можна з очевидністю стверджувати про нікчемність заповіту і юридичну перевагу спадкового договору у визначенні правонаступника майна померлого.

5. Норма ч. 4 ст. 1236 звичайно розрахована на ситуації, коли заповіт складений на усе майно спадкодавця. В таких випадках якщо майно, охоплене заповітом, на час відкриття спадщини вже не перебуває у власності спадкодавця, воно не може бути об'єктом спадкування; і, навпаки, якщо нове майно стало власністю спадкодавця з часу складання заповіту і перебувало у його власності на момент його смерті, це майно включається до спадкової маси.

Проте можливе і настання складніших ситуацій, коли обсяг прав спадкодавця щодо майна на момент відкриття спадщини збільшився порівняно з моментом складання заповіту. Наприклад, на практиці нерідко трапляються випадки, коли предметом заповіту є земельна частка (пай), що підтверджується сертифікатом, а після відкриття спадщини з'ясовується, що після складання заповіту це право вже перетворилося на право власності і спадкоємець за заповітом подає до нотаріальної контори Державний акт про право власності на землю.

Правова природа права на земельну частку (пай) є складною і неоднозначною (це право можна розглядати як обмежене речове або зобов'язальне), проте в будь-якому разі це право не можна розглядати як право власності, належне фізичній особі.

Згідно з абзацом третім пункту 1 Указу Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р. паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).

Отже, суб'єктом права власності на землю в цьому випадку є вищезазначені юридичні особи, а не фізичні особи, які мають право на пай.

Особи, які мають право на пай, наділені правом вимоги щодо виділення їм земельних часток (паїв) у натурі згідно з Законом "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 5 червня 2003 р.

Згідно п. 17 Перехідних положень Земельного кодексу сертифікати на право володіння земельною часткою (паєм), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при пред'явленні ними вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Сертифікати на право отримання земельної частки (паю) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Таким чином, право на земельну частку (пай) саме по собі не є правом власності, а може лише бути передумовою для набуття права власності на земельну ділянку в майбутньому.

Отже, якщо заповідач розпорядився конкретним належним йому правом на земельну частку (пай), а після відкриття спадщини з'ясувалося, що він набув право власності на земельну ділянку, заповіт в частині розпорядження правом на земельну частку (пай) за ч. 4 ст. 1236 ЦК є не чинним і нотаріус не має права оформляти на користь спадкоємця свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку.

Водночас заінтересовані спадкоємці не позбавлені права звернутись до суду за тлумаченням заповіту (ст. 213, ч. 2 ст. 1256).