Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.

2. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.

3. Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця.

4. Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.

5. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

Коментар:

1. Ст. 1275 регламентує правову долю спадкової частки, яка належала спадкоємцеві, що заявив про відмову від прийняття спадщини без зазначення особи, на користь якої здійснюється відмова. Відмова від прийняття спадщини тягне за собою ряд важливих правових наслідків, передбачених законом, як для самого спадкоємця, який виключається з числа суб'єктів спадкового правовідношення, так і для інших осіб, які внаслідок цього, навпаки, набувають право на вступ у спадщину.

2. Юридичні наслідки відмови від прийняття спадщини є неоднаковими і залежать від виду спадкування, до якого закликався спадкоємець, який відмовився, а також від виду відмови.

При відмові від спадщини без зазначення особи, на користь якої здійснюється відмова, частка спадкоємця, який мав право на прийняття спадщини за заповітом, переходить виключно до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. Це відбувається незалежно від того, чи охоплено заповітом усе спадкове майно або лише його частину (на відміну від норми ст. 554 ЦК УРСР, згідно з якою частка у спадщині, яка належала б спадкоємцеві, який відпав, переходила до інших спадкоємців за заповітом лише за умови, що спадкодавець заповідав усе своє майно призначеним ним спадкоємцям). Частка спадкоємця, який мав право на прийняття спадщини за законом, переходить до спадкоємців за законом тієї черги, що закликана до спадкування, і розподіляється між ними порівну. Спадкоємці кожної з наступних черг закликаються до спадкування у разі неприйняття спадщини спадкоємцями попередньої черги.

3. У разі відмови від прийняття спадщини спадкоємцем, спадкова частка якого була обтяжена обов'язком щодо виконання заповідального відказу, цей обов'язок переходить до інших спадкоємців за заповітом, які одержали його частку. Якщо спадкова частка спадкоємця, на якого було покладено заповідальний відказ, перейшла до спадкоємців за законом, обов'язок щодо виконання відказу до них не переходить.

4. У випадку заявлення спадкоємцем відмови від прийняття спадщини на користь конкретної особи за ст. 1274 ЦК, частка у спадщині спадкоємця, який відмовився, переходить лише до цієї особи. У такому разі вищевикладені правила ст. 1275 ЦК щодо юридичної долі "простої" відмови (тобто без зазначення особи, на користь якої вона зроблена) не застосовуються. Аналогічне правило діє і у випадках, коли спадкодавець в заповіті підпризначив спадкоємця (ст. 1244 ЦК).

З останньої норми випливає, що наслідки відмови від спадщини спадкоємців за заповітом і за законом, викладені у частинах першій і другій цієї статті, є імперативними і, крім випадку підпризначення спадкоємця, не можуть бути змінені заповітом.

5. На практиці нерідко трапляються випадки призначення у заповіті спадкоємцем особи, яка водночас є пов'язаною із заповідачем зв'язками спорідненості, шлюбу, проживання однією сім'єю або утримання, а відтак, входить до однієї з черг спадкоємців за законом. З метою захисту спадкових прав цієї особи ЦК закріпив правило про те, що у разі закликання до спадкування однієї і тієї ж особи одночасно за заповітом і за законом, сама лише її відмова від прийняття спадщини за заповітом не позбавляє її можливості прийняти спадщину на іншій підставі - за законом.

Важливим є питання про те, чи можлива зворотна описаній у ч. 5 ст. 1275 ЦК ситуація - відмова від прийняття спадщини спадкоємцем законом із збереженням права на спадкування за заповітом.

Згідно абзацу першого пункту 208 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій прийняття спадщини і відмова від спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового майна. Цією нормою зайвий раз підтверджується універсальність спадкування, яка передусім виявляється в тому, що права та обов'язки переходять від спадкодавця до спадкоємця одночасно, як єдине ціле та в усій сукупності.

Ця ж норма визначає, що спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

Разом з тим у наведених випадках стосовно відмови від прийняття спадщини мова йде про спадкування за однією з підстав, визначених ЦК України - за заповітом або за законом. Ці підстави законодавець розглядає як хоча й тісно пов'язані між собою, але все ж окремі види спадкування (ст. 1217 ЦК). Не випадково у ч. 1 ст. 1273 ЦК України зазначено, що "спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитись від прийняття спадщини". Тому суб'єктивне цивільне право на відмову існує у спадкоємця за заповітом і у спадкоємця за законом окремо. Ситуація не змінюється, якщо право на спадкування за заповітом і за законом виникає у одного і того ж спадкоємця.

Цей висновок підтверджується і текстом закону, за ч. 5 ст. 1275 ЦК відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом. Зрозуміла і наявність права спадкоємця в протилежному випадку: він має право спадкувати за заповітом, відмовившись при цьому від спадкування за законом, оскільки спадкування за заповітом засновується на чіткому волевиявленні спадкодавця, що має перевагу на спадкуванням за законом (ст. 1223 ЦК) і свобода якого не може бути обмежена, крім випадку спадкування за обов'язковою часткою на підставі ст. 1241 ЦК.

Таким чином, спадкоємець, на користь якого відкрилася спадщина одночасно і за заповітом і за законом, має право прийняти її лише за однією з цих підстав і не позбавлений права відмовитись від її прийняття за іншою підставою.

Водночас слід наголосити на тому, що наведене стосується лише випадків формальної відмови від прийняття спадщини шляхом подання заяви до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини і не торкається фактичного неприйняття спадщини, тобто нездійснення жодних дій, спрямованих на прийняття спадщини спадкоємцем (ст. 1269 ЦК), який не проживав постійно спільно зі спадкодавцем на час відкриття спадщини (ч. 3 ст. 1268 ЦК). Якщо спадкоємець, який мав право на спадкування і за заповітом, і за законом, подав заяву на прийняття спадщини за однією з цих підстав він тим самим висловив свою згоду і на прийняття спадщини за іншою підставою. Оскільки даному спадкоємцеві немає потреби приймати іншу частину спадщини якимось особливими актом, він вважатиметься таким, що прийняв спадщину в цілому - за обома підставами. Така презумпція існуватиме, якщо тільки цей спадкоємець протягом встановленого ст. 1270 ЦК строку не заявить про свою відмову від прийняття спадщини за іншою підставою. Отже, якщо на момент завершення строку для прийняття спадщини спадкоємець подав заяву про прийняття спадщини за однією з підстав і не подав заяву про відмову від її прийняття за іншою підставою, він вважатиметься таким, що прийняв її і за заповітом, і за законом, незважаючи на те, що своїм формальним актом він нібито висловив згоду на прийняття тільки частини спадщини.