Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. У випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Коментар:

1. ЦК України передбачає можливість представництва публічно-правових утворень на підставі спеціальних доручень у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами. Слід зазначити, що будь-яких законів, які встановлюють вимоги до таких доручень, не приймалось. Однак, практиці відомі випадки надання таких доручень рішеннями компетентних вищих органів державної влади.

Передумовою такого представництва можуть виступати лише закони, інші нормативно-правові акти, які передбачають представництво на підставі спеціальних доручень, а не в силу прямої вказівки закону. В останньому випадку, зокрема, компетентний орган державної влади діє від імені держави лише на підставі прямої вказівки закону, без надання йому будь-якого спеціального доручення.

З цього приводу в літературі звертається увага на те, що більш поширеною є практика встановлення законом повноважень державних органів діяти від імені держави у цивільно-правових відносинах.

Таке представництво в літературі розглядається як законний вид представництва, тобто таке, що встановлюється на підставі відповідного рішення органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим, територіальної громади.

За аналогією з положеннями ЦК про довіреність, в такому акті безпосередньо визначається обсяг повноважень представника, а також інші умови, необхідні для здійснення представництва. При цьому, обов'язковою складовою терміну "спеціальне доручення" має бути відповідний адміністративний акт компетентного публічного органу, який має право видавати такий довіритель (наприклад, Розпорядження Президента тощо), якщо інше не передбачено нормативно-правовим актом, що встановлює порядок представництва за спеціальним дорученням або який визначає правове положення публічного органу. В додатку до такого акту може видаватися довіреність, що не є обов'язковим, коли відповідний акт публічного органу містить всі умови, необхідні для представництва.

2. ЦК не передбачає, однак не забороняє представництво публічно-правових утворень з інших підстав, зокрема в силу прямої вказівки закону (так зване законне представництво). При цьому, представниками за законом можуть бути лише суб'єкти цивільного права. Тому публічні органи можуть виступати представниками в разі використання ними прав юридичної особи. Органи державної влади, які не мають статусу юридичної особи, або не використовують його у відповідних відносинах, представниками бути не можуть. Тому в разі (положення), коли (вказівка) нормативно-правовий акт передбачає представництво держави органом державної влади, останній має розглядатися як юридична особа публічного права, а не як невід'ємна складова публічно-правового утворення через яку діє публічний орган.

Вітчизняне законодавство передбачає кілька випадків такого виду представництва держави. Зокрема, один із випадків представництва держави, встановленого законом, пов'язаний із здійснення компетентним державним органом функцій управління державним майном державних і комунальних унітарних державних підприємств відповідно до ч. 2 ст. 73 і ч. 2 ст. 78 ГК. Орган, до сфери управління якого входять державне і комунальне унітарні підприємства, є представником власника (держави, відповідної територіальної громади) і виконує його функції у межах, визначених ГК та іншими законодавчими актами (ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 78 ГК).

Представницькі засади управління публічним майном, закріпленим за унітарними публічними підприємствами (державними та комунальними), обумовили особливість правового режиму майна, яка полягає у визнанні держави і територіальних громад власниками майна, закріпленого за унітарними державними та комунальними підприємствами (як юридичними особами публічного права) на праві господарського відання чи на праві оперативного управління відповідно до ч. 3 ст. 73, статей 74 - 78 ГК України.

В цих відносинах публічно-правове утворення (держава, територіальна громада) набуває і здійснює право публічної власності безпосередньо внаслідок вчинення дій органів публічної влади - органів, уповноважених управляти державним/комунальним майном (Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна, профільні міністерства, відомства, обласні державні адміністрації). Юридично значимими діями таких органів публічної влади є адміністративно-розпорядчі, нормативні акти індивідуального характеру у вигляді наказів, розпоряджень про створення юридичної особи публічного права, закріплення і передачу їх певного публічного майна на відповідному обмеженому речовому праві.

Видання такого акту публічного органу із здійснення повноважень власника слід розглядати як реалізація не лише цивільної правосуб'єктності публічного утворення, але й своєї адміністративної правосуб'єктності, виступаючи таким чином самостійним учасником правовідношення. При цьому слід враховувати, що компетенція публічного органу (його повноваження) похідна від належного відповідному публічному утворенню права публічної власності (повноважень власника). При цьому видання таких адміністративних актів має відбуватися у встановленій адміністративно-процедурній формі в межах того чи іншого адміністративного провадження.