Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

2. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Коментар:

1. Правочин, вчинений під впливом обману, належить до правочинів з вадами волі, оскільки у сторони, яка діяла під впливом обману, внутрішня воля сформувалася невірно під впливом хибних відомостей про обставини правочину, спричинених діями інших осіб.

Під обманом слід розуміти навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину. Обман як підставу для визнання правочину недійсним слід відрізняти від помилки, що має істотне значення. Відмінності між цими правовими конструкціями полягають у наступному. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Помилка є результатом невірного уявлення про обставини правочину. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін, тоді як при помилці обидві сторони можуть невірно сприймати обставини правочину. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст. 230. Сам по собі факт продажу товару з недоліками, не зазначеними в договорі і про які продавець не знав, не дає покупцю право вимагати визнання договору недійсним. За таких обставин покупець може звертатися з позовом про розірвання договору, про застосування інших санкцій.

Невірне уявлення стосовно правочину, що вчиняється, яке сформувалося у сторони під впливом обману, стосується більш широкого кола обставин, ніж у випадку застосування ст. 229 (див. коментар до неї). Так, обман може стосуватися насамперед як елементів та обставин самого правочину, що мають істотне значення (природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей речі, які значно знижують її цінність або унеможливлюють використання за цільовим призначенням (див. коментар до ст. 229), так і обставин, що знаходяться за межами елементів правочину, в тому числі мотиву й мети правочину. Наприклад, громадянин, який продає крадену річ, запевняючи покупця у необхідності йому коштів на термінове лікування. Якщо б покупець знав про істинні мотиви правочину (збут краденого), договір не був би укладений.

Обман може відбуватися як у вигляді активної поведінки або повідомлення про будь-які обставини, яких насправді немає (повідомлення недостовірних відомостей про предмет договору, надання підробних документів про право власності на продавану річ, про право на вчинення такого правочину), так і у вигляді свідомого замовчування обставин, які можуть перешкодити укладенню правочину. Не можуть визнаватися недійсними за коментованою статтею правочини сторін, одна з яких обіцяла другій сторона допомогти у працевлаштуванні, навчанні, будівництві тощо, але таких обіцянок не виконала. Суб'єктом введення в оману може бути як сторона правочину, так і третя особа, яка діяла з відома або на прохання сторони правочину. Якщо ж обман здійснений третьою особою за власною ініціативою, підстав для визнання правочину недійсним немає.

2. Загальним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок обману, є двостороння реституція, яка здійснюється за правилами ст. 216 (див. коментар). Додаткові майнові наслідки передбачені п. 2 коментованої статті, в силу якої потерпілому відшкодовуються збитки в подвійному розмірі та моральна шкода, що завдані у зв'язку із вчиненням такого правочину (див. коментар до статей 22 - 23).