Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

2. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Коментар:

1. Коментована стаття визначає загальне правило, за яким правочини як оспорювані, так і нікчемні, вважаються недійсними не з моменту встановлення або визнання цього факту судом, а з моменту його вчинення. Тобто судове рішення в цьому випадку має свого роду "зворотну силу". Тому правові наслідки, передбачені ст. 216, застосовуються як до дій учасників правочину, які вже були вчинені до моменту винесення судом рішення, так і можуть поширюватися на дії, які ще не були виконані одним з учасників правочину.

За таких обставин надзвичайно важливо правильно встановити момент вчинення правочину. Щодо правочинів - договорів, цей момент досить однозначно визначений в правових нормах. Так, відповідно до ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. За загальним правилом, моментом такого укладення є одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції, а якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню або (та) державній реєстрації - момент нотаріального посвідчення або (та) державної реєстрації (ст. 640 ЦК). Крім того, є норма ст. 210 ЦК, згідно з якою усі правочини, які підлягають державній реєстрації, мають вважатися вчиненими з моменту такої реєстрації.

Особливий момент вчинення передбачений для реальних договорів, які вважаються укладеними з моменту передання певного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК).

Такі односторонні правочини, зокрема, як довіреність, заповіт, також є вчиненими з моменту їх оформлення відповідно до вимог закону (статті 245, 1247). З цього моменту має наступати і недійсність таких правочинів.

Таким чином, саме до перерахованих моментів укладення договору має приурочуватись водночас момент визнання їх недійсними. Якщо ж такого укладення договору не відбулося, він має визнаватися неукладеним.

2. На відміну від ч. 1, якою визначається загальне правило про недійсність нікчемних та оспорюваних правочинів з моменту їх вчинення, у ч. 2 коментованої статті враховуються особливості застосування правових наслідків недійсності укладених правочинів, за якими передбачалися права та обов'язки на майбутній період. Відповідно припиняється можливість настання їх у майбутньому. Подібна норма закріплена також в ч. 3 ст. 207 ГК, згідно з якою у разі, якщо зобов'язання може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє. На практиці незначна частина правочинів виконується у момент їх вчинення. У переважної частини правочинів момент їх виконання віддалений у часі від моменту їх укладення, тобто у них права та обов'язки передбачені на майбутнє. У зв'язку з тим, що за таких обставин не наступив строк виконання нікчемного правочину і є неможливим застосування реституції, у разі розгляду справи судом недійсність такого правочину призводить до припинення можливості настання передбачених ним прав і обов'язків у майбутньому. Це правило ч. 2 ст. 236 стосується і тих правочинів, які укладаються під умовою, яка має настати (не настати) у майбутньому. У разі визнання правочину недійсним потреба у застосуванні ч. 2 ст. 236 може виникнути лише у тому разі, коли на момент судового розгляду не відбулося виконання умов правочину, а якщо таке відбулося, то правочин має вважатися недійсним з моменту його вчинення.

У ЦК УРСР також містилася ст. 59, якою визначався момент недійсності угоди. Так, відповідно до цієї статті передбачалося, що угода визнана недійсною з моменту її укладення, але якщо з самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє. Наведена норма лише на перший погляд є схожою з нормою ч. 2 ст. 236, а насправді зміст ст. 59 ЦК УРСР є дещо іншим, оскільки, по-перше, її редакція є такою, що не заперечує чинності угоди в тій частині, яка вже виконана, і до якої вже не можна застосовувати правові наслідки її недійсності, а по-друге, вона передбачає недійсною дію угоди і припинення її на майбутнє і безпосередньо не передбачає недійсність усього правочину.

В існуванні такої норми був юридичний сенс, адже є чимало договорів (договори майнового найму, договори перевезення, зберігання та інші договори про надання послуг), за якими ні фактично, ні юридично неможливо застосувати реституцію в частині виконаного. Така норма дозволяла судам припиняти дію частково виконаних договорів лише на майбутнє [Див.: п. 3.2 роз'яснень президії ВАСУ "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними"]. Однак положення нового ЦК про недійсність правочинів не містять принципових перешкод до застосування ч. 2 ст. 236 з врахуванням правових позицій попередньої судової практики.

На практиці може виникнути ситуація, за якої необхідно вирішити можливість визнання недійсним договору оренди, який на момент звернення до суду припинив свою дію.

Так, перший заступник військового прокурора Військово-Морських Сил України звернувся до господарського суду міста Севастополя з позовною заявою в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до 1997 відділення морської інженерної служби Чорноморського флоту Міністерства оборони Російської Федерації, Приватного підприємства "Азарт" про визнання недійсним договору оренди (суборенди) N 87 від 03.01.2004.

Ухвалою суду від 02.12.2005 в порядку частини першої статті 24 Господарського процесуального кодексу України до участі у справі в якості відповідача залучено Міністерство оборони Російської Федерації. Ухвалою суду від 27.01.2006 відносно 1997 відділення морської інженерної служби Чорноморського флоту Міністерства оборони Російської Федерації провадження у справі припинено в порядку пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з відсутністю статусу юридичної особи.

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 27.01.2006, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 23.03.2006, в позові відмовлено. Судові акти мотивовані тим, що спірний договір не суперечить ні приписам національного законодавства України, ні міжнародним угодам України.

Не погоджуючись з рішенням та постановою по справі, перший заступник військового прокурора Військово-Морських Сил України звернувся до Вищого господарського суду України з касаційним поданням, в якому просить їх скасувати, позов задовольнити.

Розглянувши касаційне подання, ВГС України у своїй постанові від 08.06.2006 р. зокрема зазначив, що відповідно до частини 3 статті 207 Господарського кодексу України, у разі, якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє. Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює, в разі його недійсності, проведення між сторонами реституції, так як використання майна - "річ" безповоротна, і відновити сторони в первісне положення практично неможливо. Тому такий договір повинен визнаватися недійсним і припинятися на майбутнє.

Оскільки ж позовні вимоги зводилися лише до визнання недійсним договору, який вже припинив свою дію, і визнання його недійсним на майбутнє є неможливим, то судами правомірно відмовлено в позові.1

____________

1 Судова практика у справах господарського судочинства. - К.: Юрисконсульт, 2007. - С. 324 - 327.