Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Коментар:

1. Поряд з ім'ям, місце проживання фізичної особи є ознакою, що індивідуалізує фізичну особу у цивільних відносинах.

Із встановленням місця проживання фізичної особи закон пов'язує настання значної кількості правових наслідків, в тому числі: 1) визнання особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою (ч. 1 ст. 43, ч. 1 ст. 46 ЦК); 2) визначення місця встановлення опіки та піклування (ст. 62 ЦК); 3) встановлення місця виконання зобов'язання (пункти 4, 5 ч. 1 ст. 532 ЦК); 4) встановлення місця укладення договору (ст. 647 ЦК); 5) встановлення місця відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1221 ЦК); 6) визначення підсудності щодо пред'явлення цивільних позовів (ч. 1 ст. 109 ЦПК).

2. Місце проживання традиційно визначалося як місце, де фізична особа (громадянин) постійно або переважно проживає (ч. 1 ст. 17 ЦК УРСР). З прийняттям нового ЦК підхід до визначення місця проживання фізичної особи докорінно змінився.

Як випливає із змісту ч. 1 ст. 29 ЦК місце проживання фізичної особи має відповідати наступним умовам:

по-перше, це жиле приміщення, яке є призначеним та придатним для проживання в ньому (житловий будинок, квартира, гуртожиток, готель, будинок престарілих, будинок-інтернат, будинок відпочинку тощо). Основними видами жилих приміщень є, безумовно, житловий будинок та квартира. Згідно ст. 380 ЦК житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. За ч. 1 ст. 382 ЦК квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання;

по-друге, зазначене житлове приміщення розташоване у відповідному населеному пункті - селі, селищі або місті, що розташовані в межах певної адміністративно-територіальної одиниці.

по-третє, ЦК закладено широкий підхід до розуміння місця проживання, оскільки в житловому приміщенні фізична особа може проживати як постійно, так і переважно або тимчасово.

3. Відносини щодо місця проживання фізичної особи регулюються також Законом "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні". Цим законом замість прописки введений режим реєстрації фізичних осіб при зміні місця їх проживання або перебування за їх заявою. Порівняння змісту ЦК та зазначеного Закону дає підстави стверджувати про наявність цілої низки суперечностей:

по-перше, докорінно відрізняється сам підхід до розуміння терміна "місце проживання фізичної особи". Якщо із змісту ч. 1 ст. 29 ЦК можна зробити висновок про те, що місце проживання - поняття родове і включає в себе постійне, переважне або тимчасове місце проживання, то Закон виділяє власне "місце проживання" та "місце перебування".

Згідно ст. 3 цього Закону місце проживання - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік, а місце перебування - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов'язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання (ст. 6 Закону). Реєстрація місця перебування здійснюється за заявою особи, яка зобов'язана подати її протягом семи днів після прибуття в місце перебування (ст. 8 Закону).

Таким чином, Закон, на відміну від ЦК, при розмежуванні місця проживання та місця перебування виходить зі строків перебування особи в певному місці. При цьому очевидною є невиправданість такого поділу, адже практично встановити або довести факт проживання (перебування) особи в певному місці протягом встановленого строку не уявляється можливим.

Крім того, законодавство, хоча і закріплює норми не тільки про постійне, але й про переважне та тимчасове місце проживання, однак вищенаведені правові наслідки в переважній більшості випадків пов'язуватимуться саме з постійним місцем проживання, тобто з місцем реєстрації (прописки). Так, згідно ЦК місцем відкриття спадщини визнається останнє місце проживання спадкодавця ч. 1 ст. 1221), а згідно Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України - останнє постійне місце проживання спадкодавця (пункт 187).

Перелік документів, наведених Інструкцією, - свідоцтво органів РАЦС про смерть, якщо останнє постійне місце проживання і місце смерті спадкодавця збігаються, довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, а також запис у будинковій книзі (абзац сьомий пункту 212) - підтверджує те, що місце відкриття спадщини визначається як останнє постійне, а не останнє фактичне місце проживання спадкодавця.

Тому місце реєстрації особи і місце реального постійного проживання можуть не співпадати. Проте для цілей спадкового законодавства місцем останнього постійного проживання спадкодавця вважається місце, визначене у вищенаведених документах, а відсутність особи за цим місцем не означає зміну місця відкриття спадщини;

по-друге, норми ЦК і Закону відрізняються тим, що за ЦК місцем проживання є житлове приміщення, розташоване за певною адресою, а за Законом місцем проживання (перебування) фізичної особи визнається адміністративно-територіальна одиниця в цілому, що не відповідає реальному стану речей, адже в паспорті, іншому документі, що посвідчує особу, фіксується не лише назва адміністративно-територіальної одиниці, де проживає особа, але й конкретна адреса - вулиця, будинок, номер квартири, що якраз і дозволяють індивідуалізувати місце проживання особи;

по-третє, за ч. 2 ст. 29 правом на вільне обрання місця проживання наділена особа, яка досягла 14 років, а згідно ст. 13 Закону вільний вибір місця проживання обмежується щодо осіб, які не досягли 16-річного віку. Щоправда, ч. 2 ст. 29 ЦК вказує на те, що винятки з права неповнолітнього на вільне обрання місця проживання можуть бути встановлені законом, однак і ЦК і зазначений Закон "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" є загальними нормативними актами, що регулюють відносини щодо місця проживання фізичних осіб, тому жоден з них не може розглядатися як спеціальний щодо іншого. Тому Закон, який встановлює обмеження щодо вільного вибору місця проживання щодо осіб, які не досягли 16 років, не може розглядатися як спеціальний нормативний акт, що змінює загальне правило ч. 2 ст. 29 ЦК.

Імовірно, за наявності зазначених розбіжностей перевагу слід надавати все ж положенням ЦК, що випливає із змісту ч. 2 ст. 4, яка свідчить про те, що ЦК є основним актом цивільного законодавства, а інші закони мають прийматися лише на підставі Конституції України та ЦК.

4. Закон надає фізичній особі свободу у вирішенні питання про вибір місця проживання. Водночас встановлюються винятки, коли особа сама не вправі обирати собі місце проживання:

а) місцем проживання особи до 10 років визнається місце проживання її законних представників або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч. 4 ст. 29 ЦК);

б) місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна (ч. 5 ст. 29 ЦК).

Крім того, обмеження у виборі місця проживання можуть зумовлюватись перебуванням особи у місцевостях, які мають спеціальний статус (у прикордонній смузі, на територіях військових об'єктів, на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан тощо), або іншими причинами (перебування під адміністративним наглядом, відсутність законних підстав для перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства тощо) (ст. 13 Закону "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні").

5. У ч. 3 коментованої статті встановлюється лише презумпція того, що місце проживання особи від 10 до 14 років співпадає з місцем проживання її законних представників чи органів, що виконують щодо неї функції опікуна. Інше місце проживання може бути обране за згодою між такою особою та її законними представниками.

6. Слід звернути увагу, що положення ЦК щодо місця проживання дитини уточнюються СК, за змістом ч. 3 ст. 160 якого дитина, яка досягла 14 років, самостійно визначає своє місце проживання лише якщо батьки проживають окремо. При цьому комплексне тлумачення даної норми в контексті ст. 160 СК ("Право батьків на визначення місця проживання дитини") дозволяє стверджувати про те, що дитина є самостійною лише у виборі одного з двох місць проживання - вона має право обрати, чи бажає вона проживати з батьком або з матір'ю.

Ця норма не узгоджується з нормою ч. 2 ст. 29 ЦК, проте саме положенням СК слід віддати перевагу, оскільки: 1) вони є спеціальними щодо ЦК; 2) норма, яка свідчить про проживання дитини разом з батьками або одним з них, кореспондує обов'язку батьків щодо утримання дитини, забезпечення її виховання та розвитку (ст. ст. 180, 150 СК).

7. Оскільки інше не передбачено законом, місцем проживання фізичної особи з обмеженою дієздатністю не вважається місце проживання її піклувальника.

8. Згідно ч. 6 даної статті фізична особа може мати кілька місць проживання. Це означає, що особа є вільною у виборі місця проживання і фактично може проживати у різних місцевостях, проте офіційно зареєстрованим може бути лише одне місце проживання.