Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.

2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

3. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Коментар:

1. У ст. 34 Закону України "Про власність", який втратив чинність згідно із ЗУ від 27.04.2007 р. було викладено деталізований перелік об'єктів права загальнодержавної (республіканської) власності. В новому ЦК законодавець відмовився від такого підходу, обмежившись лаконічною нормою, з якої однозначно випливає, що в державній власності може бути будь-яке майно без жодних обмежень.

2. Правова природа права державної та комунальної власності є досить складною та динамічною. Вивчити питання цієї теми неможливо без звернення до історії становлення цих форм публічної власності. В радянський період державна власність була домінуючою, а її питома вага у всьому національному багатстві Союзу РСР становила більше 90 відсотків. При цьому її єдиним суб'єктом була держава в особі Союзу РСР. Союзні республіки юридично не визнавалися власниками тієї чи іншої частини державної власності, розташованої на їх території. В ст. 21 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року було записано, що "держава є єдиним власником всього державного майна". Дана норма відповідно була відтворена в цивільних кодексах усіх союзних республік.

Союзні республіки колишнього СРСР вперше були визнані суб'єктами права державної власності Законом СРСР "Про власність в СРСР" від 6 березня 1990 року, в якому як різновиди державної власності були передбачені: загальносоюзна власність, власність союзних республік, власність автономних округів, власність адміністративно-територіальних утворень. Україна була визнана безпосередньо власником, розташованого на її території та іншого майна, Декларацією про державний суверенітет України, Законом "Про економічну самостійність Української РСР", але детальне врегулювання державна власність отримала в Законі "Про власність". При цьому варто враховувати, що формування правових засад державної власності має два етапи: перший - до прийняття в 1996 році Конституції України, другий - після прийняття Конституції України.

На першому етапі відповідно до Закону "Про власність" до державної власності були віднесені загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Іншими словами, республіканська і комунальна власність визнавалися різновидами державної власності. У Законі "Про власність" окремо була виділена виключна власність народу України, яка за своєю економіко-правовою природою також є різновидом державної власності. Особливістю права державної власності цього періоду стало те, що її суб'єктами були визнані:

суб'єктом права загальнодержавної власності - держава в особі Верховної Ради України;

суб'єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі відповідних Рад депутатів;

суб'єктами права державної власності на землю - Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком загальнодержавних земель; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради - на землі в межах їх територій, за винятком загальнодержавних земель. Таким чином для першого етапу розвитку права державної власності характерна її багатосуб'єктність, що з позицій цивілістичної науки не можна вважати вдалим законодавчим рішенням.

На другому етапі відбулися істотні зміни у структурі державної власності. У новій Конституції України 1996 року були передбачені виключна власність Українського народу, державна власність і власність територіальних громад села, селища, міста, тобто комунальна власність (статті 13, 14, 142). Отже, за Конституцією України комунальна власність стала відокремленою від державної власності як юридично, так і економічно, а відтак набула ознак самостійної форми власності. Однак у Законі "Про власність" відповідні конституційні новели не знайшли поки що адекватного відображення. Тому питання державної та комунальної власності необхідно вивчати з врахуванням зазначених змін у праві державної власності. Обов'язково необхідно ознайомитися з відповідними положеннями Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", в якому міститься чимало норм, присвячених праву комунальної власності, управління нею.

Досить складним для вивчення може виявитися питання здійснення права державної та комунальної власності. Суб'єкти права державної та комунальної власності здійснюють належні їм правомочності власника, використовуючи, зокрема, особливий правовий інститут - управління. Таке управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) спершу здійснювали відповідно Верховна Рада України, місцеві ради народних депутатів та уповноважені ними державні органи (ст. 33 Закону України "Про власність", а після прийняття нової Конституції України - безпосередньо Кабінет Міністрів України щодо державної власності, територіальні громади щодо комунальної власності та уповноважені ними органи.

Система управління державною та комунальною власністю досить складна, неодноразово змінювалася.

Не можна обійти увагою статус Фонду державного майна України, який також має певні повноваження в сфері управління державною власністю. Однак ці повноваження досить обмежені і зводяться в основному до того, що Фонд здійснює права розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств, здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна державних підприємств, здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів.

Основоположні принципи здійснення правомочностей щодо комунальної власності сформульовано в ст. 143 Конституції України, згідно з якою територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності і утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю.

Для ефективного використання майна у виробничо-господарській діяльності, у соціально-культурній сфері певна його частина передається створюваним державним (комерційним або державним казенним) підприємствам, установам, за якими майно закріплюється на праві господарського відання або на праві оперативного управління (ст. 73 ГК). Тут надзвичайно важливо правильно розмежувати ці дві конструкції правових режимів майна державних та комунальних юридичних осіб. Для цього в першу чергу необхідно уважно проаналізувати відповідні положення Господарського кодексу (ГК) України.

Згідно ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Згідно ст. 137 ГК України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується та розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Відповідно до ГК України за державними комерційними підприємствами майно закріплюється на праві господарського відання, а за казенними підприємствами - на праві оперативного управління, зміст яких визначається статтями 136 - 137 ГК.

Правовий статус казенних підприємств вперше був визначений Законом "Про підприємства в Україні" (статті 2, 10, 37 - 39) та положеннями Тимчасового статуту казенного підприємства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р., а з 1 січня 2004 р. - також Господарським кодексом України. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується державним майном, а розпоряджається майном, що належить до основних фондів, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти цим майном.

Створюються казенні підприємства за рішенням Кабінету Міністрів України шляхом перетворення державних підприємств, що не підлягають приватизації. Таке рішення приймається, зокрема, якщо підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватися лише державним підприємством, або якщо головним споживачем продукції підприємства (більш ніж 50 %) є держава, або якщо підприємство є суб'єктом природних монополій. Види природних монополій визначаються, зокрема, законами України "Про природні монополії", "Про транспорт", "Про телекомунікації", "Про залізничний транспорт", Повітряним кодексом України, Кодексом торговельного мореплавства України. За рішенням Кабінету Міністрів України здійснюються також ліквідація та реорганізація казенного підприємства. Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Відповідно до ст. 76 ГК України орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.

За загальним правилом, казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями в повному обсязі коштами та іншим майном, за винятком основних фондів. Лише в разі недостатності таких коштів і майна відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства несе власник, тобто держава.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті й можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійного розпорядження доходами від такої діяльності й майном, придбаним за рахунок цих доходів. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні, а при їх недостатності таку відповідальність несе власник.