Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.

2. Недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

3. Недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання.

Коментар:

1. Незважаючи на те, що кожному способу забезпечення зобов'язань притаманний ряд особливостей, ст. 548 ЦКУ встановлює ознаки, які притаманні кожному з них.

Як випливає із ч. 1 ст. 548 ЦКУ забезпечення зобов'язання може виникати на підставі договору, а також ґрунтуватися на положеннях чинного законодавства України.

В першу чергу ЦКУ виходить з того, що суб'єкти цивільних правовідносин мають право на власний розсуд визначитися із тим, чи використовувати будь-яке забезпечення виконання зобов'язань, а також вільно обрати спосіб забезпечення, керуючись ст. 546 ЦКУ. Підставою виникнення правовідносин щодо забезпечення виконання зобов'язань є цивільно-правовий договір (в окремих випадках - односторонній правочин), укладений з дотриманням вимог глав 16, 52 та 53 ЦКУ. Наприклад, порука виникає виключно на підставі договору, а гарантія - на підставі одностороннього правочину.

Водночас існують випадки, коли застосування того чи іншого способу забезпечення у певній сфері правовідносин є обов'язковим в силу прямої вказівки закону. Наприклад, Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року N 2343-XII в редакції Закону N 784-XIV від 30 червня 1999 року у справі про банкрутство містоутворюючого підприємства, а також підприємства, кількість працівників якого перевищує п'ять тисяч осіб, господарський суд може винести ухвалу про санацію боржника за умови укладення договору поруки за його зобов'язаннями органом місцевого самоврядування або центральним органом виконавчої влади з кредиторами.

Неустойка та застава в певних випадках виникають безпосередньо із закону всупереч бажанню сторін. Згідно ст. 551 ЦКУ неустойка, виражена в грошовій формі, може бути як договірною, так і законною. Наприклад, законна неустойка передбачена ч. 2 ст. 785 ЦКУ, згідно з якою якщо наймач не виконує свій обов'язок щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. У відповідності до ст. 547 ЦКУ підставами виникнення застави, крім договору та закону, є також рішення суду.

2. Згідно із ч. 2 ст. 548 ЦКУ забезпеченню підлягають лише дійсні вимоги. Вказане положення є базовим принципом інституту забезпечення і відоме ще з римського права як принцип акцесорності забезпечувальних зобов'язань.

Акцесорний характер способів забезпечення виконання зобов'язань означає, що правочин щодо встановлення забезпечення буде мати юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу основне зобов'язання. Іншими словами, забезпечення не може існувати, коли відсутній предмет забезпечення. А тому, якщо основне зобов'язання є недійсним внаслідок недієздатності сторін, недотримання форми правочину, встановленої законом і т. д., не має юридичної сили і забезпечення. Якщо ж основне зобов'язання може бути оспорено як таке, що укладене під впливом погрози, обману, помилки тощо, забезпечення зберігає силу лише до цього часу. Тільки-но основне зобов'язання визнано недійсним, втрачає своє значення і відповідний спосіб забезпечення.

Виняток із загального правила акцесорності складає гарантія, яка наповнена новим змістом в ЦКУ. Ст. 562 ЦКУ передбачено принцип незалежності гарантії від основного зобов'язання (див. ст. 562 ЦКУ з коментарем).

Реалізація принципу акцесорності суттєво впливає на ряд юридичних наслідків:

1) забезпечувальне зобов'язання наслідує долю основного;

2) недійсність основного зобов'язання тягне за собою недійсність зобов'язання, що його забезпечує;

3) із припиненням основного зобов'язання у зв'язку з його виконанням або з інших підстав (новація, зарахування зустрічних вимог, прощення боргу тощо) додаткове зобов'язання також припиняється.

ЦК УРСР також виходив з того, що недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення. На практиці це положення тлумачилося таким чином, що забезпечуватися можуть лише зобов'язання, які вже існують на даний момент. Відповідно, правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений до укладення основного договору, вважався недійсним.

Ухвалою судової палати у цивільних справах Верховного Суду України скасовано рішення Красноградського районного суду Харківської області у зв'язку з неправильним застосуванням ст. 191 ЦК України. Вказаним рішенням задоволено позовні вимоги відділення Ощадного банку України до С., К. та І. про стягнення позики, отриманої С. відповідно до умов кредитного договору. Виносячи ухвалу, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з того, що між поручителем і боржником до моменту укладення договору поруки повинно існувати основне зобов'язання. Покладаючи на К. та І. як поручителів обов'язок солідарно з С. сплатити на користь відділення Ощадбанку України заборгованість за кредитним договором, суд першої інстанції не звернув уваги на ту обставину, що кредитний договір з банківською установою С. підписав 4 березня 1996 року, а письмові зобов'язання поручителів К. та І. по його зобов'язаннях датовані відповідно 15 і 22 лютого 1996 року.

В сучасних умовах такий підхід звужує сферу застосування способів забезпечення виконання зобов'язань. В багатьох випадках на практиці існує потреба в укладенні договору поруки, застави чи видачі гарантії до набуття чинності основним зобов'язанням. Як правило, укладення основного договору ставиться в залежність від наявності відповідного забезпечення. Укладання договорів поруки, застави, оформлення гарантії раніше за основний договір не вступає у суперечність із сучасним цивільно-правовим регулюванням. Вони цілком підпадають під дію норм статті 61 ЦК України як правочини, укладені під відкладальною умовою щодо якої сторони не знають, настане вона чи ні, оскільки в момент вчинення правочинів щодо забезпечення невідомо буде укладено в майбутньому основний договір чи ні. В будь-якому випадку правочин щодо забезпечення набирає чинності тільки одночасно із виникненням основного зобов'язання.

На сьогодні можливість забезпечення майбутніх зобов'язань прямо передбачена в деяких нормативних актах. Зокрема, забезпечення майбутніх вимог допускається при заставі, що безпосередньо закріплено в ст. 573 ЦКУ, ст. 3 ЗУ "Про заставу", ч. 3 ст. 3 ЗУ "Про іпотеку". Виняток складає притримання, яке за своєю правовою природою виникає в момент порушення вже існуючого основного зобов'язання, а тому застосування притримання з метою забезпечення майбутніх вимог не допускається.

3. Ч. 3 ст. 548 ЦКУ закріплено цілком протилежний до акцесорності забезпечувальних зобов'язань принцип, у відповідності з яким недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання. З огляду на це кредитор завжди зацікавлений в дотриманні усіх передбачених законом вимог щодо оформлення обраного сторонами способу забезпечення. Будь-яке зволікання в цій сфері може призвести до того, що кредитор залишиться без забезпечувальних засобів, на які він розраховував з метою задоволення та захисту своїх інтересів.