Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

2. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

3. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним.

Коментар:

Коментована стаття розглядає таку окрему підставу (умову) відповідальності за порушення зобов'язання, як вина. ЦК прямо не надає визначення вини, підкреслюючи лише, що особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Звідси можна надати визначення вини як невжиття особою всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Отже ЦК таким визначенням дещо відходить від класичного поняття вини, властивого радянському цивільному праву та кримінальному праву, відповідно до якого виною визнається суб'єктивне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та негативних наслідків. Цивілістичне поняття вини стало більш об'єктивізованим, хоча певні суб'єктивні моменти (залежність заходів від особи) збереглися.

Коментована стаття згадує дві форми вини - умисел та необережність, хоча визначення цих форм та критеріїв їх розмежування в ЦК немає. Розмежування вини в цивільному праві на форми має практичне значення, оскільки хоча форма вини і не впливає на розмір відповідальності (він визначається тільки сумою завданих збитків або передбачених штрафних санкцій), відсутність вини відповідної форми може бути підставою для звільнення особи від відповідальності. Так, наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 950 ЦК зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

За загальним доктринальним підходом, умисел як форма вини включає в себе елемент усвідомлення та наміру. Діяння особи вважаються такими, що вчинені з умислом, якщо вона свідомо не вчинила дій, спрямованих на виконання зобов'язання, та бажала або свідомо допускала настання такого наслідку, як невиконання або неналежне виконання зобов'язання. Розподілу умислу на прямий та непрямий цивільне право на відміну від кримінального не знає, оскільки тут відсутня практична необхідність такого поділу. Форма умислу не впливає ані на факт притягнення особи до відповідальності, ані на її розмір.

Умисне порушення зобов'язання завжди є підставою для притягнення порушника до відповідальності в повному обсязі. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов'язання, є нікчемним. Наприклад, нікчемною буде умова договору, якою боржник буде звільнений від відповідальності за умисне невиконання зобов'язання.

Вина у формі необережності буде мати місце за відсутності у особи наміру не виконати або неналежно виконати зобов'язання. В ЦК зустрічається поділ необережності на просту та грубу (див., наприклад, ст. 950, ст. 1193 тощо), а отже і є практична необхідність визначення цих форм вини. Так необережність є грубою, якщо особа передбачала можливість невиконання або неналежного виконання зобов'язання, але легковажно розраховувала, що цього не стане. Необережність буде вважатися простою, якщо особа не передбачала можливість настання наслідків своїх дій, хоча могла та повинна була їх передбачити.

Вина є загальною, але не в усіх випадках обов'язковою умовою відповідальності. Договором або законом можуть бути передбачені випадки відповідальності без вини. Законодавчі норми, що передбачають відповідальність без вини, більше властиві недоговірним зобов'язанням із завдання шкоди (див., напр., ст. ст. 1173, 1174, 1176, 1187, 1209 тощо). В договірних зобов'язаннях необов'язковість вини може бути встановлена договором.

В цивільному праві діє презумпція вини особи, яка допустила порушення зобов'язання. Це означає, що така особа буде вважатися винною у порушенні і сама має довести відсутність своєї вини. Презумпція вини в цивільному праві діє без будь-яких відступів.