Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Коментар:

У ЦК юридична особа визначається через термін "організація", під яким розуміють певне соціальне утворення, тобто систему істотних соціальних взаємозв'язків, через які люди (або їх групи) об'єднуються для досягнення поставлених цілей в єдине структурне і функціонально диференційоване соціальне ціле. Але не всі організації є юридичними особами. Так, відповідно до ст. 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" одним із видів релігійних організацій є релігійна громада, яка є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, без їх державної реєстрації. Тобто не всі релігійні громади є юридичними особами. Проте релігійна громада може одержати права юридичної особи, для чого вона має зареєструватися. Одним із видів організацій, які не є юридичними особами, можна назвати промислово-фінансові групи (Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні").

Завдяки організаційні єдності воля окремих учасників (засновників) трансформується в єдину волю юридичної особи. Організаційна єдність проявляється у структурі управління, компетенції та порядку ухвалення рішень органами, що визначено в установчих документах.

В ЦК реалізовано погляд на сутність юридичної особи як реального суб'єкта права, хоча із самого визначення такий висновок зробити важко. Саме з позицій реалістичної теорії український законодавець визначив поняття органів юридичної особи, дії яких вважаються діями самої юридичної особи (ч. 1 ст. 92 ЦК). Для того, щоб певне явище стало суб'єктом будь-яких правовідносин, йому повинні бути притаманні наступні риси:

1) здатність формувати власну волю (приймати власні рішення);

2) здатність виражати свою волю шляхом волевиявлення у певних формах, які прийнятні в певному просторі і часі для сприйняття більшістю вже існуючих суб'єктів права.

Ці два елементи з'являються у юридичної особи з моменту прийняття її засновниками рішення про створення юридичної особи (перший юридичний факт у фактичному складі, внаслідок якого виникає юридична особа), адже формують і виражають її волю шляхом діяльності органів, які вже створені при підписанні статуту і призначені конкретні фізичні особи на посаду виконавчого органу. Але публічне законодавство відмовляє такій особі (точніше, ще не особі) у достатності цих двох елементів і вимагає наявності ще кількох ознак для отримання цивільної правосуб'єктності. Так, для того, щоб бути повноцінним суб'єктом цивільного права, особа повинна мати мінімальний рівень власного майна.

Ознака майнової відокремленості юридичної особи дає їй повноцінну можливість бути учасником майнових правовідносин - тобто брати участь у процесі цивільного правонаступництва (сингулярного і універсального) давати взамін чужого майна своє майно шляхом здійснення правочинів. Видається очевидним, що відсутність власного майна виключає для організації можливість самостійної участі в цивільному (майновому) обороті, а тим самим і визнання суб'єктом цивільних правовідносин. З майновою відособленістю організації нерозривно пов'язана її самостійна майнова відповідальність по зобов'язаннях. Тому і сплата податків і заробітної плати є наслідком майнової самостійності юридичної особи як суб'єкта цивільного права.

Обов'язковою ознакою юридичної особи є її найменування, за допомогою якого вона індивідуалізується серед учасників цивільного обороту.

Державна реєстрація юридичної особи є другим юридичним фактом на шляху отримання юридичною особою статусу суб'єкта цивільних правовідносин.

Статус суб'єкта цивільних правовідносин передбачає наявність двох елементів - правоздатність і дієздатність. Особливості правоздатності і дієздатності юридичних осіб розглянуто у коментарі до статей 91 та 92 ЦК.

Здатність бути позивачем і відповідачем в суді має не суто матеріальну, а більшою мірою процесуальну природу (ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, ст. 48 Кодексу адміністративного судочинства України, ст. 28, 29 Цивільного процесуального кодексу України).