Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Дві або більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть передати цю річ третій особі, яка бере на себе обов'язок після вирішення спору повернути річ особі, визначеній за рішенням суду або за погодженням усіх осіб, між якими є спір.

2. Річ, яка є предметом спору, може бути передана на зберігання за рішенням суду.

Зберігачем у цьому разі може бути особа, призначена судом, або особа, визначена за домовленістю сторін, між якими є спір. Річ передається на зберігання іншій особі за її згодою, якщо інше не встановлено законом. Зберігач має право на плату за рахунок сторін, між якими є спір.

Коментар:

Договір, передбачений частиною 1 коментованої статті, очевидно, має бути трьохстороннім і визначати права та обов'язки осіб, між якими виник спір стосовно речі, та зберігача. Такий договір може бути безоплатним у разі, якщо в ньому прямо це передбачено (див. коментар до ст. 946 ЦК України), проте навіть у такому випадку зберігач має право на відшкодування витрат, понесених на зберігання речі.

ЦК України не передбачає спеціальних умов для вказаного договору, тому на нього розповсюджуються положення параграфа 1 глави 66 та загальні положення ЦК України стосовно договорів про надання послуг.

Специфічним у такому договорі є строк зберігання, закінчення якого визначатиметься певною обставиною, а також порядок розрахунків за надання послуг по зберіганню та компенсації витрат на здійснення останнього, оскільки зберігання, по суті, здійснюється в інтересах двох осіб.

Передання речі на зберігання, передбачене частиною 2 коментованої статті, можливе в межах забезпечення позову шляхом постановлення ухвали. Між тим, у даній частині коментованої статті міститься суперечливий термін "рішення суду". Відомо, що до судових рішень належать ухвали та рішення суду, причому ухваленням рішення закінчується судовий розгляд спору, натомість у даній частині коментованої статті ідеться про передання речі на зберігання на час існування спору, але саме за рішенням суду.

Очевидно, чинна редакція частини другої коментованої статті потребує певних змін, без чого її застосування в умовах відсутності відповідної практики і очевидної невідповідності положенням Цивільного процесуального кодексу України, вдається вкрай сумнівним.