Земельний кодекс України (ЗКУ). Науково-практичний коментар.

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Коментар:

Загальна характеристика. Спірним є питання про те, яких правових титулів стосуються підстави для примусового припинення прав на землю, передбачені коментованою статтею. Вважаємо, що коментована норма містить перелік підстав припинення як права власності, так і прав користування, проте не кожна підстава може бути застосована для припинення обох видів прав. З'ясування того, яке право може припинятися з конкретних підстав, можливе на підставі комплексного аналізу коментованої та інших норм кодексу.

На наш погляд, право власності на земельну ділянку не може бути припинено з підстав, передбачених у п. п. "а" та "б" ст. 143 ЗКУ. Такий висновок слід зробити, виходячи із того, що, по-перше, закон не містить чіткої вказівки, що з цих підстав може бути припинене саме право власності (див. ст. 140 ЗКУ, яка присвячена підставам припинення права власності). По-друге, закон не встановлює процедури припинення права власності з підстав, передбачених у п. п. "а" та "б" ст. 143 ЗКУ. Оскільки право власності на землю держави виникає виключно відповідно до закону (ч. 2 ст. 14 Конституції України), а "органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" (ч. 2 ст. 19 Конституції України), то за відсутності відповідної процедури припинити право власності на земельну ділянку з підстав, передбачених п. п. "а" та "б" ст. 143 ЗКУ, не можна.

До пункту "а". Під використанням земельної ділянки не за цільовим призначенням потрібно розуміти її використання з порушенням правил, передбачених у ст. 19 ЗКУ, деталізованих щодо конкретної категорії земель (гл. 5 - 13 ЗКУ). При цьому слід мати на увазі положення ч. 5 ст. 20 ЗКУ, які дозволяють власнику землі та землекористувачу певну гнучкість в обранні конкретних способів використання земельної ділянки.

Наприклад, розглядаючи вимоги прокурора (в інтересах держави) про визнання недійсним державного акта на право приватної власності та примусове припинення прав на земельну ділянку з мотивів, що відповідач використовує приватизовану присадибну ділянку "для розміщення трьохповерхової будівлі, в приміщенні якої знаходяться офіси підприємств" (позовні вимоги обґрунтовані посиланням на п. "а" ч. 1 ст. 143 ЗКУ), суд правильно виходив із того, що земельна ділянка використана в межах основного цільового призначення відповідної категорії (див. ст. ст. 38, 39 ЗКУ)326. Втім, суд відмовив у задоволенні позову, хоча, на наш погляд, він мав закрити провадження у справі, адже спір щодо дійсності державного акта не є спором про право.

До пункту "б". Неусунення викладених у коментованій нормі порушень у терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, варто тлумачити у поєднанні зі ст. 144 ЗКУ (див. коментар).

До пункту "в". Конфіскація земельної ділянки є санкцією, що полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави земельної ділянки, яка є власністю особи, у встановлених законом випадках. Відтак вона не застосовується до права землекористування. Види, підстави та порядок конфіскації див. у коментарі до ст. 148 ЗКУ.

До пункту "г". Викуп у власників (вилучення у землекористувачів) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності також є підставою для примусового припинення прав на земельні ділянки. Порядок визначено відповідно у ст. ст. 146, 147, 149, 151 ЗКУ (див.  коментар до ст. ст. 146, 147, 149, 151 ЗКУ), Законі України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності".

До пункту "ґ". Примусове звернення стягнення на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки, як видно з формулювання самої підстави, стосується лише права власності. Детальніше щодо звернення стягнення на земельної ділянки див. ст. 139 ЗКУ та коментар до неї.

До пункту "д". Невідчуження іноземними особами та особами без громадянства земельної ділянки, яку вони не мають права мати на праві власності, у встановлений строк кореспондує обов'язку, закріпленому у ч. 4 ст. 81, ч. 4 ст. 82 ЗКУ. Закріплення коментованої підстави припинення права власності, нажаль, не обумовлено існуванням належного порядку припинення такого права (див. ст. 145 ЗКУ та коментар до неї).