Земельний кодекс України (ЗКУ). Науково-практичний коментар.

1. Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за цим Кодексом не може перебувати в її власності, ця ділянка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту переходу такого права.

2. У випадках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.

3. Особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути право власності на землю, має право отримати її в оренду.

Коментар:

До ч. 1. Коментовану норму слід розглядати в сукупності із ст. 140 ЗКУ, яка у п. "е" передбачає можливість припинення права власності на земельну ділянку не у всіх випадках, коли суб'єкт (іноземний громадянин або юридична особа, особа без громадянства, спільне підприємство) не може мати її у власності, а лише у випадку невиконання обов'язків, передбачених ч. 4 ст. 81, ч. 4 ст. 82 ЗКУ. Отже, диспозиція статті поширюється лише на випадки, передбачені згаданими нормами. Право власності на підставі коментованої статті не може бути припинене у випадках, коли, наприклад, громадянин України, що має у власності земельну ділянку, згодом змінить громадянство тощо.

Виконання передбаченого коментованою нормою обов'язку наштовхується на ряд колізій Земельного кодексу (див., зокрема, коментар до ч. 4 ст. 81 ЗКУ).

До ч. 2. Примусовий продаж земельної ділянки за рішенням суду має відбуватись на земельних торгах (ст. 139 ЗКУ). На наш погляд, ініціювати розгляд справи у суді має право прокурор, що може подати позов до суду в інтересах держави, які є порушеними невиконанням особою вимог ч. 1 коментованої статті. Втім, з урахуванням положень ст. 41 Конституції України, яка вимагає здійснювати примусове відчуження "як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості", на даний час ст. 145 ЗКУ може бути реалізована виключно за умови попереднього повного відшкодування вартості ділянки іноземному громадянину (і то, лишається сумнів у тому, чи відчуження відбудеться "з мотивів суспільної необхідності" та в "порядку, встановленому законом").

У цьому відношенні показовий такий приклад. Заочним рішенням суду327 було "припинено право власності" (хоча і в позовних вимогах, і в мотивувальній частині рішення йдеться про "припинення права власності та його відчуження") іноземного громадянина, що успадкував земельну ділянку сільськогосподарського призначення(земельний пай) і протягом року не відчужив її. Видається, що суд припустився грубої помилки, оскільки його рішення по суті є рішенням про конфіскацію, прийнятим без достатні правових підстав.

До ч. 3. Дана норма містить алогічне твердження, за яким "особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути право власності на землю, має право отримати її в оренду". Очевидно, мова йде про особу, до якої в силу закону мало б перейти право на земельну ділянку, якби не заборони ст. ст. 81, 82 ЗКУ (наприклад, у випадку застосування ст. 120 ЗКУ при продажу іноземцеві будівлі на землях для ведення фермерського господарства). Така особа отримує право набути земельну ділянку в оренду.

На наш погляд, таке право передбачає дещо більше, ніж право на отримання земельної ділянки в оренду, яке має будь-який інший суб'єкт. У випадку, передбаченому даною статтею, при відсутності згоди із власником земельної ділянки з істотних умов договору оренди закон, як видається, дозволяє вимагати спонукання до укладення договору оренди в судовому порядку. При іншому тлумаченні коментованої норми слід визнати, що вона позбавлена будь-якого правового навантаження.

В разі згоди сторін укладення договору оренди відбувається за загальною процедурою, передбаченою Законом України "Про оренду землі".