Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.

2. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.

Коментар:

1. Норми коментованої статті поширюються на правочини, для яких законом встановлена обов'язкова письмова форма. Недодержанням простої письмової форми визнається невиконання вимог, встановлених для простої письмової форми ст. 207 ЦК (див. коментар до ст. 207).

За загальним правилом ч. 1 ст. 218, недодержання письмової форми правочину, яка вимагається законом, не призводить до недійсності правочину. На випадок такого порушення закон встановлює лише заборону для суду обґрунтовувати своє рішення свідченнями свідків.

Заперечення однією із сторін факту здійснення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами (ст. 218 ЦК). Рішення суду, зазначається в цій статті, не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

На перший погляд, створюється враження, що за своїм змістом наведені положення принципово (крім редакційних особливостей) не відрізняються від змісту ст. 46 ЦК УРСР, яка регулювала аналогічні відносини. Але насправді це не так. Так, в ст. 46 ЦК УРСР було записано, що "недодержання простої письмової форми, що вимагається законом (стаття 44 цього Кодексу), позбавляє сторони в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою ст. 48 цього Кодексу".

Аналіз змісту ст. 46 ЦК УРСР дає підстави для висновку про те, що законодавець забороняє стороні угоди, не укладеної у письмовій формі, посилатися на підтвердження факту укладення угоди на посилання свідків.

Між тим, аналіз змісту ст. 218 ЦК України свідчить про те, що сторона, яка прагне довести відсутність факту вчинення правочину (угоди), може це зробити за допомогою перерахованих в ній доказів, за винятком свідчень свідків, оскільки на них не може ґрунтуватися рішення суду. Фактично таке положення означає, що, по-перше, начебто ним встановлюється презумпція факту вчинення правочину, яка може бути спростована зазначеними доказами; по-друге, воно надає одній стороні право спростовувати факт вчинення правочину (окремих його частин), але не надає право іншій стороні підтверджувати факт вчинення правочину, що не можна визнати логічним вирішенням цієї проблеми. З огляду на сказане, можна відзначити, що такої неоднозначності вдалося уникнути в ЦК РФ, згідно із ст. 162 якого недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторони права у випадку спору посилатися на підтвердження угоди та її умов на показання свідків, але не позбавляє їх прав наводити письмові та інші докази. Інша справа, що існує певна неузгодженість цивільного та процесуального законодавства, адже ЦПК України не встановлює обмежень у доказуванні тих чи інших юридичних фактів свідченнями свідків.

Чинне процесуальне законодавство відносить до письмових доказів будь-якого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять у собі відомості про правочин та його умови (ст. 64 ЦПК, ст. 36 ГПК України). До інших доказів, що згадуються у ст. 218, можуть бути віднесені висновки експерта, речові докази. Так, якщо майно було передано за правочином, воно може слугувати доказом його вчинення. Однак і письмові документи, і інші докази мають стосуватися правочину та бути належними й допустимими з точки зору процесуального законодавства (статті 58, 59 ЦПК, ст. 34 ГПК України).

Як виняток ЦК допускає застосування свідчень свідків для доказу факту укладення правочину та його умов при визначенні тотожності речі, що була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернена поклажодавцеві (ч. 3 ст. 949), або при прийнятті речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин (ч. 2 ст. 937).

Свідчення свідків також допускаються, коли одночасно з правочином, для якого встановлена проста письмова форма, вчиняється кримінально-карне діяння. Вчинення правочину в даному випадку можна доводити свідченнями свідків, оскільки скоєння злочину доводиться всіма допустимими кримінально-процесуальним законодавством доказами. Цей факт має бути підтверджений відповідно до вимог КПК України. Може бути визнаний дійсним і той усний правочин, для якого необхідна письмова форма, укладення якого визнали його сторони у судовому розгляді спору.

2. Недотримання простої письмової форми правочину тягне його недійсність лише у випадках, встановлених законом. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 547 ЦК правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним. У зв'язку з недотриманням письмової форми нікчемними в силу прямої вказівки закону також є: договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719), договір страхування (ст. 981), кредитний договір (ст. 1055), договір банківського вкладу (ст. 1059), договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (ст. 1107), договір комерційної концесії (ст. 1118), заповіт (ст. 1257).

3. Частина 2 ст. 218 надає суду право визнати укладений усно правочин, який під загрозою недійсності мав бути укладений у письмовій формі, у разі спору дійсним, але якщо одна з сторін вчинила певну дію, а друга підтвердила її шляхом прийняття виконання або іншими діями. Дана норма не є імперативною, а відтак не зобов'язує суд визнавати такий правочин в усіх випадках дійсним.