Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Представництво, яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

2. Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи.

3. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Коментар:

1. Повноваження представника виникають, як вже підкреслювалося у коментарі до ст. 237 ЦК, на різних підставах. І якщо повноваження законних представників (ст. 242 ЦК) підтверджуються документами, що встановлюють сам факт законного представництва - паспортом батьків, свідоцтвом про народження дитини, рішенням суду про усиновленням, призначення опікуном тощо, то представництво, яке ґрунтується на договорі або на акті органу юридичної особи, може здійснюватись на підставі видачі особою, яку представляють, представникові або безпосередньо третій особі, з якою укладається правочин, довіреності.

2. Важливо вірно розуміти юридичну природу довіреності. Довіреність сама по собі не є підставою виникнення відносин представництва, а лише дозволяє їх суб'єктам зручніше оформити ці відносини. Центральною функцією довіреності є інформаційна функція щодо третьої особи - учасника правочину, адже сама з її змісту вона переважно дізнається про зміст, обсяг, строк та характер повноважень представника. Не випадково у частині третій коментованої статті підкреслюється, що довіреність видається для представництва перед третіми особами. Безумовно, представник може підтверджувати свої повноваження і самою підставою виникнення представництва - договором або актом органу юридичної особи. Але договір доручення як головна підстава представництва за нормами глави 68 ЦК може укладатися в усній формі, що перешкоджає представникові у доведенні третій особі своїх повноважень. Актів органу юридичної особи, що породжують представницькі відносини, надзвичайно багато, і якогось чіткого переліку їх не існує. Крім того, сам по собі цей акт має бути нерозривно пов'язаний з необхідністю його підтвердження іншими документами. Наприклад, призначення на певну посаду, пов'язану з вчиненням від імені юридичної особи правочинів, в багатьох випадках має бути підтверджено статутом юридичної особи, де викладені відповідні повноваження посадової особи. Пред'явлення нотаріусу статуту або витягів з нього не завжди є зручним з практичної точки зору. З іншої сторони, чіткість і стабільність законодавчих норм про довіреність сприяють широкому застосуванню останнього інституту на практиці. Відтак, саме довіреність наразі вважається найзручнішою формою підтвердження повноважень представника.

Виходячи із змісту частини першої коментованої статті, яка наголошує, що представництво може здійснюватись за довіреністю, можна дійти висновку про те, що видача довірителем повіреному довіреності є правом, а не обов'язком першого. Проте законодавство містить чимало положень, згідно яких видача довіреності є необхідною умовою здійснення представницьких повноважень. Так, згідно ч. 1 ст. 1007 ЦК довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. Відповідно до ч. 4 ст. 95 ЦК керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Згідно пункту "б" ч. 1 ст. 79 Закону "Про господарські товариства" вкладник командитного товариства має право діяти від імені товариства лише в разі видачі йому довіреності та відповідно до неї.

3. Довіреність є одностороннім правочином, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника.

Оскільки довіреність є одностороннім правочином, її чинність не залежить від згоди на її видачу представника. Інша справа, що без його волевиявлення дії, визначені довіреністю, ніколи не будуть здійснені, а відтак результативна дія довіреності досягнена не буде. Таким чином, укладення представником правочинів на підставі довіреності є свідченням існування між ним та особою, яку представляють, домовленості на вчинення юридичних дій, тобто договірних відносин. Це твердження стосується лише випадків добровільного представництва, адже у разі здійснення представницьких функцій на підставі акта органу юридичної особи (наказу директора, рішення загальних зборів тощо) представник зобов'язаний вчинити ці дії в силу цього акта. В цьому разі довіреність є лише оформленням вже існуючого зобов'язання представника.

З одностороннього характеру довіреності випливає, зокрема, можливість особи, яка видала довіреність, у будь-який час її скасувати, а представника - відмовитись від вчинення дій, які були визначені довіреністю (ч. 1 ст. 249, ч. 1 ст. 250 ЦК), крім випадків, зазначених у ч. 4 ст. 249, ч. 3 ст. 250 ЦК. Крім того, довіреність автоматично припиняється у разі смерті фізичної особи або припинення юридичної особи - довірителя або повіреного (пункти 4 - 7 ч. 1 ст. 248 ЦК). Таким чином, права і обов'язки, що виникли за довіреністю, не можуть бути об'єктом правонаступництва.

За обсягом повноважень, які має представник, виділяють три види довіреностей: а) загальна (генеральна), що передбачає повноваження на здійснення представником сукупності різнорідних юридичних дій (довіреність на управління майном); б) спеціальна, яка надає представнику право на здійснення кількох однорідних юридичних дій (довіреність на одержання вантажів, що періодично надходять на ім'я особи); в) разова, яка встановлює повноваження представника на здійснення якої-небудь однієї юридичної дії (довіреність на одержання заробітної плати).

4. Оскільки повноваження представника випливають не з довіреності, а з іншої підстави, ознайомлення з довіреністю необхідне в першу чергу для третіх осіб, з якими укладається правочин. З цією метою закон дозволяє довірителю надати довіреність безпосередньо третій особі.