Кодекс торгового мореплавания Украины (КТМ Украины) с комментариями к статьямСтаття 222. Поняття договору морського буксируванняЗа договором морського буксирування власник одного судна зобов'язується за винагороду відбуксирувати інше судно чи плавучий об'єкт на певну відстань або буксирувати його протягом певного часу чи для виконання маневру. Коментар: Переміщення об'єктів може відбуватися не тільки шляхом їх перевезення, але й шляхом їх штовхання або тяги. За допомогою допоміжних судів в морських портах здійснюється швартування або переміщення суден від одного причалу до іншого. Такі операції називаються буксируванням. Коментованою статтею дається легальне визначення договору морського буксирування. Договір морського буксирування є різновидом договору про надання послуг, що регулюється нормами глави 63 ЦК. Сторонами даного договору виступає власник буксира (виконавець або буксирувальник) та власник судна чи плавучого об'єкту, що буксирується (замовник або клієнт). В якості буксирувальника може виступати пароплавство, порт або пристань. В якості замовника може виступати будь-яка особа, що заінтересована в буксируванні судна чи плавучого об'єкту. Договір морського буксирування є двостороннім, консенсуальним та оплатним договором. Кодекс торговельного мореплавства України виділяє два види буксирування: 1. Міжпортове буксирування - буксирування судна або іншого плавучого об'єкта на певну відстань, тобто від одного пункту до іншого; 2. Портове буксирування - виконання маневрів судна в портових водах (в тому числі ввід в порт або вивід з порту судна). Основним призначенням морського буксирування є доставка судна або іншого плавучого об'єкта, який не може переміщатися самостійно (наприклад, несамохідне судно або аварійне судно) від одного пункту в інший. Проте, бувають випадки, коли послуги буксиру є необхідними для надання допомоги при здійснення маневру великих судів на обмеженій акваторії порту. Діючим законодавством України також встановлюється випадки, коли укладання договору морського буксирування є обов'язковим. |
1. По делам об установлении фактов, имеющих юридическое значение, не допускается заключение мировых соглашений, поскольку по данной категории дел отсутствуют стороны с противоположными правовыми интересами и производство об установлении факта, имеющего юридическое значение, возбуждается при отсутствии спора о праве.
2. Решение арбитражного суда об установлении юридического факта должно удовлетворять всем требованиям, предусмотренным гл. 20 АПК 2002 г. В решении арбитражного суда следует привести доказательства, подтверждающие вывод об обстоятельствах, имеющих значение для разрешения дела, а в случае удовлетворения заявления - четко изложить установленный юридический факт. При отказе в удовлетворении заявления в решении суда указывается на отсутствие факта, имеющего юридическое значение.
3. Вступившее в законную силу решение арбитражного суда об установлении факта, имеющего юридическое значение, согласно ст. 16 АПК РФ обязательно для органов, регистрирующих такие факты или оформляющих права, которые возникают в связи с установленным судом фактом. При этом решение арбитражного суда об установлении факта, подлежащего регистрации, не заменяет собой документов, выдаваемых регистрационными органами, а служит лишь основанием для их получения. Арбитражный суд не может обязывать регистрационный орган произвести регистрацию права, но вправе указать в резолютивной части судебного акта на то, что вынесенный судебный акт служит основанием для государственной регистрации права в установленном законом порядке.
В силу ст. 17 Федерального закона "О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним" основаниями для государственной регистрации наличия, возникновения, прекращения, перехода, ограничения (обременения) прав на недвижимое имущество и сделок с ним являются вступившие в законную силу судебные акты. В соответствии с п. 1 ст. 28 указанного Федерального закона права на недвижимое имущество, установленные решением суда, подлежат государственной регистрации, в которой государственный регистратор вправе отказать только по основаниям, указанным в абз. 4, 6, 7, 9 - 12 п. 1 ст. 20 настоящего Федерального закона (например, если документы, представленные на государственную регистрацию прав, по форме или содержанию не соответствуют требованиям действующего законодательства; если лицо, выдавшее правоустанавливающий документ, не уполномочено распоряжаться правом на данный объект недвижимого имущества; если лицо, которое имеет права, ограниченные определенными условиями, составило документ без указания этих условий и др.).
О НЕСОСТОЯТЕЛЬНОСТИ (БАНКРОТСТВЕ)