Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

2. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Коментар:

1. Коментована стаття встановлює загальні засади правового регулювання інституту права спільної часткової власності.

Спільна часткова власність виникає у разі, коли право кожного із співвласників є чітко визначеним чисельно, у дробах (1/2, 1/3, 3/4, 9/10 тощо) від права власності на річ, яке в цілому умовно береться за одиницю. Слід підкреслити, що будучи вираженим у певній частці, право кожного співвласника тим не менш не обмежується певною наперед визначеною частиною майна, а поширюється на усе майно. Саме тому співвласники несуть витрати на утримання усього спільного майна пропорційно до своїх часток (ст. 360 ЦК), а плоди та доходи, одержані від використання будь-якої частини майна, що є у спільній частковій власності, за загальним правилом надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві власності (ст. 359 ЦК).

Частка учасника у праві спільної власності одержала назву "ідеальної частки". Варто відзначити, що даний термін більшою мірою використовується у літературі. Законодавству він не притаманний, а його використання в офіційних документах є винятковим. Так, Верховний Суд України у постанові Пленуму "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 р. N 7, відзначив, що суд має право з урахуванням конкретних обставин справи провести виділ зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась (абзац другий пункту 7).

Разом з тим кожен співвласник має право вимагати від інших передання йому у володіння та користування конкретної частини спільного майна, що відповідає його частці у праві власності (ч. 3 ст. 358 ЦК). При цьому право спільної часткової власності, безумовно, не зникає. Це право може припинитися для співвласника за його волею у разі поділу спільного майна (ст. 367 ЦК), виділу з нього частки (ст. 364 ЦК) або шляхом розпорядження своєю часткою (ст. ст. 361, 362 ЦК).

2. Термін "особи" як суб'єкти права спільної часткової власності, на яких вказує ч. 1 ст. 356 ЦК, є, як і у багатьох інших нормах ЦК, умовним, і як випливає з ч. 2 цієї статті, має розглядатись у широкому значенні, охоплюючи й інших суб'єктів, визначених у ст. 2 ЦК. Право спільної часткової власності може виникати за участю зазначених суб'єктів у будь-якому їх співвідношенні: між фізичною і юридичною особою; між державною та територіальною громадою; між двома або кількома юридичними особами тощо.

3. Норми, які регулюють відносини щодо здійснення права спільної часткової власності, є нормами, що мають винятково речово-правову природу і тому вони не можуть поширюватись на правовідносини з приводу реалізації своїх прав засновниками (учасниками) юридичних осіб і, зокрема, господарських товариств. Права засновників (учасників) господарських товариств, хоча і пов'язані з речовими правами, набуваються значною мірою на їх підставі шляхом передачі засновником прав власності на певне майно юридичній особі, проте за своєю суттю є не речовими, а корпоративними правами. Згідно ч. 1 ст. 167 ГК корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарського товариства, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні товариством, отримання певної частини прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

З огляду на це неможливо застосовувати до відносин з приводу відчуження своєї частки одним із засновників господарського товариства норми глави 26 ЦК, зокрема, правила ст. 362 ЦК про зобов'язання попередити інших співвласників про намір продати частку у праві спільної часткової власності. Подібне зобов'язання засновника (учасника) господарського товариства може міститися у законі (ч. 2 ст. 147 ЦК) та (або) встановлюватись установчими документами товариства, проте навіть в такому разі це зобов'язання не вважатиметься таким, що належить суб'єкту права спільної часткової власності.

Відповідно, правовідносини щодо зміни засновника шляхом відчуження частки оформляється у вигляді договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі учасника товариства, а не шляхом укладення договору купівлі-продажу частки у праві спільної часткової власності.