Цивільний кодекс України (ЦКУ). Науково-практичний коментар.

1. Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).

2. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

3. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

Коментар:

1. Сторонами договору застави виступають заставодавець і заставодержатель. Зазначена стаття, незважаючи на назву "сторони договору застави", насправді присвячена визначенню правового статусу заставодавця (частини перша та друга), також регулює особливості застави прав на чужу річ (частина третя).

За ч. 1 ст. 11 Закону "Про заставу" сторонами договору застави (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути фізичні особи, юридичні особи та держава. Думаємо, що немає заперечень проти того, щоб сторонами заставних правовідносин в межах їхньої цивільної правосуб'єктності виступали також інші учасники цивільних правовідносин за ч. 2 ст. 2 ЦК - територіальні громади, Автономна Республіка Крим, іноземні держави тощо.

Закон "Про заставу" дозволяє державним підприємствам самостійно укладати договори застави майна, яке закріплене за ними на праві господарського відання. Виняток стосується передачу у заставу цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, оскільки застава таких об'єктів здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном (ч. 4 ст. 11 Закону "Про заставу"). Порядок погодження органами приватизації умов договорів застави та іпотеки регулюється наказом Фонду державного майна України "Про погодження органами приватизації умов договорів застави майна" від 6 лютого 2001 р. N 163.

Наведене правило деталізується Законом "Про іпотеку". Згідно ч. 1 ст. 14 Закону "Про іпотеку" предметом іпотеки може бути нерухоме майно, що є об'єктом права державної чи комунальної власності і закріплене за відповідним державним чи комунальним підприємством, установою, організацією на праві господарського відання. Передача в іпотеку цього майна здійснюється після отримання у встановленому законом порядку згоди органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, до сфери господарського відання якого належить відповідне державне чи комунальне підприємство, установа або організація. Таким чином, Закон "Про іпотеку", по-перше, поширив обмеження щодо укладення договорів іпотеки, крім майна, закріпленого за державними юридичними особами, також і на майно, закріплене за комунальними організаціями; по-друге, встановив правило, за яким необхідність одержання згоди відповідних державних або комунальних органів вимагається при передачі в іпотеку будь-якого нерухомого майна, а не тільки майнових комплексів підприємств.

Заставодержателем в договорі застави завжди є кредитор за основним зобов'язанням, яке забезпечується заставою. Незважаючи на відсутність в законодавстві якихось чітких вказівок на цей рахунок, даний висновок є очевидним, адже застава спрямована саме на забезпечення основного зобов'язання, в якому заставодержатель має право вимоги до боржника, тобто є кредитором. У разі заміни кредитора за основним зобов'язанням, забезпеченим заставою, до нового кредитора перейдуть усі права та обов'язки попереднього кредитора-заставодержателя, якщо інше не встановленого договором або законом (ст. 514 ЦК).

2. Заставодавцем традиційно виступає боржник за основним зобов'язанням. Водночас закон дозволяє укладати договір застави за участю заставодавця, який не є боржником за основним зобов'язанням. Така особа у законодавстві одержала назву "майновий поручитель" (ч. 1 ст. 583 ЦК, ч. 2 ст. 11 Закону "Про заставу", абзаци шостий та сьомий ч. 1 ст. 1 Закону "Про іпотеку").

Законодавство не містить обмежень щодо суб'єктного складу заставних відносин за участю майнового поручителя, тому, наприклад, фізична особа може бути майновим поручителем юридичної особи або навпаки. Оскільки майновий поручитель є заставодавцем, на нього поширюються загальні вимоги щодо належності йому на праві власності (речі) або на праві вимоги (майнового права) предмета застави чи наявності підстав щодо набуття такого майна (майнових прав) у майбутньому, права на відчуження предмета застави і можливості звернення на останній стягнення (ч. 1 ст. 576 ЦК, ч. 2, 3 ст. 4 Закону "Про заставу").

Звичайно договір застави за участю майнового поручителя є двостороннім. Однак на практиці частина суб'єктів підприємницької діяльності з метою встановлення додаткових гарантій виконання зобов'язання укладає договори застави не тільки за участю майнового поручителя, але й за участю боржника за основним зобов'язанням, а в окремих випадках суб'єкти не обмежуються і цим трьохстороннім договором, а поряд з ним додатково укладають окремий договір поруки з майновим поручителем.

Використання у словосполученні "майновий поручитель" терміна "поручитель" зовсім не означає поширення на заставні правовідносини норм, які регулюють поруку (ст. ст. 553 - 559 ЦК). Водночас слід звернути увагу на те, що порівняно нещодавно існувала судова практика, за якою суди визначали майнового поручителя не заставодавцем, а поручителем за договором поруки і тому застосовували до вирішення спору законодавство про поруку. Зокрема, акцент робився на застосуванні норми ч. 4 ст. 559 ЦК про те, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки, а якщо такий строк не встановлений - якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Правова природа відносин, які складаються за участю майнового поручителя, не є занадто складною. Центральним у правовому положенні майнового поручителя є те, що він є заставодавцем, проте не є боржником за основним зобов'язанням, яке забезпечується заставою. Таким чином, у випадках, коли заставодавцем є майновий поручитель, існує два зобов'язання: основне, за яким право вимоги відноситься до боржника і не торкається майнового поручителя, і заставне, де майновий поручитель виступає стороною договору (заставодавцем) і лише на його майно заставодержателем може бути звернено стягнення. Якщо при поруці поручитель відповідає перед кредитором солідарно з боржником за зобов'язанням, забезпеченим порукою (ч. 1 ст. 554 ЦК), то у відносинах за участю майнового поручителя відповідальність перед кредитором в межах вартості предмета застави несе винятково майновий поручитель. Боржник солідарно з майновим поручителем не може відповідати перед заставодержателем, оскільки стягнення за договором застави звертається на майно, належне заставодавцеві, а боржник не є стороною в договорі застави і не має права власності на заставлене майно.

Важливо, що оскільки майновий поручитель не є зобов'язаною стороною (боржником) за основним договором, розмір його зобов'язання перед заставодержателем не може перевищувати вартості предмета застави (при переході права власності на предмет застави до заставодержателя) або суми, одержаної в результаті продажу предмета застави. Натомість поручитель за договором поруки несе відповідальність перед кредитором в тому обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не передбачено договором (ч. 2 ст. 554 ЦК).

Таким чином, до заставних правовідносин за участю майнового поручителя у питанні підстав припинення майнової поруки (застави) необхідно застосовувати загальне правило, що випливає з акцесорного характеру застави, про те, що майнова порука (застава) припиняється із припиненням забезпеченого ним зобов'язання (пункт перший ч. 1 ст. 593 ЦК).

З огляду на викладене правильною є позиція, що сприйнята в даний час судовою практикою, про те, що на відносини за участю майнового поручителя порука не поширюється, а факт припинення поруки не тягне за собою припинення договору застави з огляду на самостійність згаданих видів забезпечення виконання зобов'язань пункти шостий, сьомий оглядового листа ВАСУ "Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань" від 30 травня 2001 р. N 01-8/637. Зокрема, у пункті 6 ВАСУ роз'яснив: "Порука і застава є різними самостійними способами забезпечення виконання зобов'язань, тому встановлений ст. 194 ЦК (за чинним ЦК - ст. 559 - автор) строк для подачі позову до поручителя не може застосовуватися до правовідносин заставодавця (майнового поручителя) і заставодержателя за договором застави".

У разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання перед заставодержателем майновий поручитель має право виконати зобов'язання з метою запобігання зверненню стягнення на предмет застави (ч. 3 ст. 26 Закону "Про заставу"). Крім того, будь-який заставодавець, в тому числі і майновий поручитель, наділений правом припинити звернення стягнення на предмет застави шляхом виконання основного зобов'язання в будь-який час до моменту реалізації предмета застави (ч. 1 ст. 26 Закону "Про заставу").

До майнового поручителя, який виконав забезпечене заставою зобов'язання, в силу норми пункту третього ч. 1 ст. 512 ЦК переходять усі права кредитора за цим зобов'язанням. При цьому не обов'язково, щоб це було передбачено договором між майновим поручителем та боржником за основним зобов'язанням.

Згідно ч. 2 ст. 11 Закону "Про іпотеку" у разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням. Аналогічної норми у Законі "Про заставу" не існує, відтак для захисту інтересів майнового поручителя при укладенні інших договорів застави доцільно прописувати відповідне положення до тексту договору застави та (або) договору між майновим поручителем та боржником за основним зобов'язанням.

3. Заставодавцем, як правило, є власник речі або особа, яка є носієм відповідного майнового права. Водночас закон допускає укладення договорів застави особою, яка не є власником речі або носієм майнового права, які передаються у заставу. В такому випадку заставодавцем виступає особа, якій на відповідному титулі було передано річ або майнове право з правом їх застави. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 1037 ЦК договір застави може бути укладений управителем за згодою установника управління.

4. Предметом застави можуть бути також майнові права на чужу річ. Необхідною умовою застави таких прав є одержання згоди власника майна, якщо це передбачено законом або договором. Серед речових прав на чуже майно, передбачених у главах 30 - 34 ЦК, здатністю бути відчуженими, а отже, і здатністю бути предметом застави, володіють лише емфітевзис та суперфіцій. Згідно ч. 1 ст. 411 ЦК землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом. Частина 2 ст. 413 ЦК встановлює, що право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може бути відчужене землекористувачем. Таким чином, суб'єкти прав на емфітевзис та суперфіцій здійснюють заставу таких прав самостійно, якщо тільки договором з власником земельної ділянки не встановлена необхідність одержання його згоди на передачу зазначених прав у заставу.